- Пробачте, не второпав.
- Два машиністи метро того дня зникли, але на три години раніше від цієї сотні. У них, знаєш, правила суворі, як на залізниці: перед рейсом повинні відпочити - і то не вдома, а в спеціальному профілакторії. Потім на медогляд і лише тоді - на кінцеву станцію в депо, зміну приймати. Ну, от вони все пройшли, а в депо не з’явилися. З профілакторію вийшли - і все, і розтали. Врешті решт Контора їх спочатку в окрему справу виділила, бо, розумієш, старшого з машиністів якраз представили на Героя Соціалістичної праці, а молодшому теж свого часу партквиток сам товариш Щербицький вручав. Люди не випадкові, елітні. Десь з півроку Контора марудилась, а потім повернула нам. Тож офіційно вони і досі в розшуку, бо заяв від сімей про припинення, здається, не було.
Коли я повернувся до свого кабінетику, то побачив на столі записку від Старого: “Сирота, все гаразд. Працюй. Начальство в курсі”.
І я продовжив свій шлях по слизькому. Не забуваючи, ясна річ, про своє улюблене заняття.
Спочатку маленький ліричний відступ. Особисто я “стрільців” не люблю. Не тих, що в тирі, а тих, що постійно забувають купити куриво і “стріляють” у товаришів по роботі, а то й у перехожих.
Я одного такого притис міцненько, питаю: якщо у тебе пам’ять така дурнувата, то як ти в міліції служиш? В кадри на тебе настукати? Він злякався і виклав, як на сповіді:
- З пам’яттю у мене все гаразд. Це я на кооператив збираю.
Тут уже я його відліпив від стінки, завів до себе в кабінет і з допомогою олівця та аркуша паперу намалював, що навіть якщо він заощаджуватиме на куриві по карбованцю щодня, то назбирає він у кращому випадку на хорошу труну і під поховання на Байковому.
Так от, того вечора зашився до мене ще один “стрілець”. Тільки не тютюновий, а кавовий. Наш експерт із НТВ. З ним я, щоправда, не сварився і нічого йому не малював, оскільки експерт у нашій пошуковій справі особа дуже навіть корисна. Тому кректав, але ділився. Він, щоправда, теж не просто жебрав, а саме просив і вибачався:
- Перепрошую, Сирота, що я тебе знову грабувати прийшов, але роботи накидали - на всю ніч. Кавки у тебе не залишилось?
- Тільки розчинна. Але це порнографія.
- А мені, як кажуть поляки, вшистко єдно. Аби писком об стіл не буцатись.
Відсипав я йому у паперовий куль очок на дві міцні порції, та ще й з верхом. Щоправда, поцікавився: як у нього щодо серцевих м’язів.
- Нічого, нормально. Я до цього зілля ще на “швидкій” звик. За нічні чергування платили понаднормово.
- Так чого ж ти до нас перейшов? На “Швидкій” же легше.
- Не так щоб легше, але, можна сказати, веселіше. Пам’ятаю, якось півночі ганяли за однією тіткою, це коли я на психбригаді підробляв. Спершу тротуарами на машині, а потім дворами пішечки. Насилу догнали. А коли вже в карету тягли, тут раптом народ повискакував і нас ледь не прибив.
- За що?
- А що б ти робив, якби побачив, що три здоровенних дядька тягнуть кудись напівголу бабу, а вона верещить і пручається?
- А чого це вона раптом нічний забіг влаштувала, та ще й у такому легковажному вигляді?
- З переляку, Сирота, з великого переляку. Вона до Києва з Ташкенту приїхала.
- А що ж вона такого у нас побачила, чого в Ташкенті немає? Паровоз чи телевізор?
- Ану тебе з твоїми жартиками! У людини глибокий пост травматичний синдром! Ти пам’ятаєш, що у них у Ташкенті в шістдесят шостому було?
- Стривай… зараз… здається, трусонуло місто добряче.
- Більш ніж добряче. Кажуть, половина будинків у руїну лягло. Тітку цю випадково знайшли чи то через два, чи то через три дні. І чудом відкачали.
- Сумно, звісно. Але до чого її ташкентський синдром до нашого Києва?
- А до того, Сирота, що наш Київ того вечора, уяви собі, теж штовхнуло. Щоправда, більше формально. Ніякої руїни, хитнуло. На верхніх поверхах книжкові полиці зі стінок позлітали. У моєї Люськи консервація в коморі вибухнула. Але в принципі ніхто не панікував.
- Крім ташкентської тітки?
- В самий раз! Ледь хитнуло - так вона в чому лежала, в тому й побігла. Спочатку до вікна, зауваж, другий поверх! А потім по вулиці. Веселенька ніченька була. У нас тоді півзміни на чергування запізнилось. В метро чомусь хвилин п’ятнадцять поїзди не ходили. А потім ще цей виклик…
Слово “метро”, здається, вже вдрукувалося мені в підсвідомість міцніше, ніж горезвісна лампочка у піддослідних цуциків Павлова.
- Поїзди, кажеш, не ходили? А можеш пригадати: до поштовху чи після?
Експерт відповів не одразу. У мене взагалі виникла підозра, що він не хоче продовжувати цю тему. Та кульочок кави на дурняк зобов’язував. І він буркнув:
- Не до і не після, а внаслідок поштовху. Так подейкували. Начебто небезпечно було поїздам у тунелях рухатися. Ну, бувай, Сирота. Ще раз спасибі.
Не так уже й багато часу знадобилося мені аби з’ясувати, що того року крім масового зникнення порядних громадян було зафіксоване ще одне цікаве явище - масові переїзди їхніх родичів. Ні, я розумію, що житлове будівництво в нашій країні зростає, що все більше людей одержують нові омріяні квартири і так далі, і таке інше… Але щоб отак? Не ліпилося ні до якої статистики.
Практично всі згорьовані сім’ї одержали нову жилплощу в Києві. Щоправда, кілька, як було зафіксовано в наших архівах, “виписано в зв’язку з виїздом за межі міста”. Я спочатку хотів підкотитися до начальниці прописки за уточненням, куди саме, але потім передумав. По-перше, ця дама, котра перефарбовувала волосся частіше, ніж брала ванну, на будь-яке, навіть суто офіційне прохання відповідала криком, що у неї і без цього роботи стільки, що ніколи голови підняти. І взагалі, нас би на її місце! А по-друге, були у мене глибокі побоювання, котрі, до речі, потім справдилися, що мадам “стукає” в Контору. Тому я вирішив зосередитися на сім’ях отих двох машиністів, бо тут ніякого криміналу з мого боку офіційно не було: справи про розшук не закрито, ніяких заяв щодо визнання мертвими в судовому порядку теж не надходило. Чекісти, знову ж таки, офіційно, повернули справи нам. Отже - якщо подзвонити з телефону-автомату на роботу комусь із заявників, то ризик засвітитися перед кадебістами мінімальний. Навіть, якщо вони прослуховують мої службовий та домашній телефони.
А тому вже наступного ранку у мене в кабінетику сидів молодий майор авіації, син отого машиніста, котрий неодноразово обирався делегатом партз’їздів і ледь не став Героєм Соціалістичної праці. Я одразу повідомив, що ніяких нових даних про долю його батька у нас немає - і то була правда. Проте, вирішено ще раз перевірити його заяву з новими силами. І це була напівправда, бо таке рішення прийняло не моє начальство, а я особисто.
Майор несподівано посміхнувся з почуттям виразної полегкості:
- Ну, слава Богу! Бо я вже подумав, що хтось із моїх курсантів у щось встряв.
- Курсантів? То ви не літаєте, а вчите?
- Відлітав своє. Зараз вчу. А за батька спасибі, що не забули. Бо якщо відверто - то боюсь, надаремне все це. Переконаний, що його давно вже немає в живих і є лише велика брехня, і вона житиме ще довго. Не ви її породили, маю на увазі вашу установу, і нічого, крім неприємностей собі ви тут не знайдете. Отже, пишіть, що родина зниклого громадянина такого-то не заперечує проти поновлення справи чи активізації, чи як там у вас? Мамі буде легше, бо вона все ще в щось вірить. А далі можете нічого не робити. Хай буде все так, як є.
Я демонстративно відчинив горішню шухляду столу і згорнув туди всі папери:
- Дякую, товаришу майоре, за розуміння. Тепер давайте поміняємося місцями. Ви запитуєте, я відповідаю.
Майор погодився:
- Яка справжня причина поновлення слідства по зникненню батька?
- Єдина. Ані ви, ані ваша мама не погодилися визнати його померлим згідно рішення суду. Отже, ви вірите, що він живий. Можливо, у вас є якісь факти, про які ви п’ять років тому не наважувалися говорити.