- Міліція! Затримання небезпечного злочинця! Жени швидше, гальмонеш на тому боці під райвідділом.
Це теж була придумка Старого - затягти невідомого не в головну Управу, а в райвідділ аби ті, хто його послав, поламали голови над філософською категорією випадковості і закономірності. До речі, пістолет нишпорки і його документи перекочували в кишеню Старого ще в той момент, коли хлопцю одягали наручники.
У райвідділі наша здобич на загальне здивування почала приходити до тями. Тому я перестав удавати з себе заклопотаного і повернув топтуна до попереднього стану ударом руків’я свого “стєчкіна” по його потилиці.
- Копита не натягне? - стурбовано поцікавився черговий по райвідділу.
- Та де там, - озвався один з наших. - Накачане, стерво, м’язи на руках, як у Жаботинського. Якби не товариш підполковник…
Подальший розвиток думки оперативника обірвав сам Старий.
- Хлопці, боюся, ми фраєрнулися. Здається, ми лампасника взяли. Це армійський літер. Все чисто - і ксива не липова, і дуда його.
Загалом було відомо, що наш Старий переходить на “феню” виключно у шоковому стані. Цей надзвичайно рідкісний момент ми якраз і спостерігали. Проте, старий партизан досить швидко отямився, подзвонив Генералу, коротко і чітко все доповів, уважно вислухав, сказав: “Буде зроблено!” і поклав трубку. Потім наказав черговому по райвідділу:
- Дзвони у військову комендатуру, хай забирають свою вошу інтендатську.
- А що я їм скажу?
- Як завжди в таких випадках: під час оперативних заходів викликав підозру своєю поведінкою, на прохання пред’явити документи почав лаятися. Намагався вихопити зброю, одне слово - ти дзвони, а ми пішли пояснення писати. Потім розкажеш, що й до чого.
Потім було потім, черговий справді розповів усе в подробицях. Військовики приїхали досить швидко, без коментарів написали розписку в одержанні старшого лейтенанта, його зброї та документів і відбули разом з ним. Єдине, що здивувало чергового, так це те, що замість міліцейських наручників, які ще ми зняли зі старлея і забрали з собою, хлопці з комендатури одразу зодягли на офіцера свої.
Тієї ночі, як не дивно, мені нарешті спалося добре. Події останніх днів настільки вимотали мене, що жодних снів я не бачив.
Усю нашу славну четвірку викликали до Генерала близько полудня. Ясна річ, що пояснення ми з собою прихопили, бо написали їх ще напередодні, чітко узгодивши зі Старим кожне слово. Ми були готові до найгіршого, однак наш Генерал чомусь не зображав із себе суворого, але справедливого. Навпаки, його обличчя сяяло, як у молоденького курсанта, коли він вперше чіпляє офіцерські погони.
В кріслах біля його столу сиділи два підполковники в мундирах сухопутних військ. У старшого за скельцями тонких інтелігентних окулярів з позолоченою оправою проглядали розумні очі. На його червоних петлицях тьмяніли щит і два мечі. Другий офіцер, молодший за віком, кремезний, підстрижений під їжачка, з огляду на емблеми, представляв військову медицину.
- Заходьте, товариші, заходьте. Це наші гості, як ви вже здогадалися. Прокуратура округу і окружний госпіталь.
Гості підвелися. Медик залишився стояти біля крісла, а юрист мало не бігцем кинувся до нас, простягаючи на ходу правицю:
- Надзвичайно радий! Надзвичайно… Така допомога, така допомога! Спасибі!
Останнє слово він вимовив чотири рази - кожному з нас персонально, разом із потиском руки. Ми щось промекали у відповідь, бо, чесно кажучи, сподівалися на зовсім інший прийом.
Коли всі нарешті сіли, на ногах залишився лише прокурор. Урочисто, як у залі суду він виголосив:
- Від імені командування округу і військової прокуратури передаю вам подяку за своєчасне знешкодження особливо небезпечного озброєного дезертира - офіцера однієї з… наших частин. Окружна юстиція в особі голови військової суддівської колегії вже подякувала вашому безпосередньому начальнику по телефону. Наскільки я знаю, наш командуючий дзвонив вашому міністру. Скажу більше - Москва теж в курсі. Всі дуже задоволені. Відкрию маленький секрет: одним “спасибі” ми не відбудемося. Наш командуючий узгоджує з вашим відомством певні конкретні відзнаки - всім учасникам операції.
Можливо, то були результати мого глибокого пересипу, а можливо - особливості освітлення в кабінеті. Але мені здалося, що в цю мить над головою нашого генерала замерехтів ледь помітний німб.
Прокурор нарешті сів і нормальним тоном виклав усю ситуацію. Отой старший лейтенант, що втрапив під “дуплет” Старого - формально дезертир, отже, злочинець. Але військова медицина - на цьому місці госпітальний підполковник виразно закивав головою - вважає, що в даному разі ми маємо справу не з криміналом, а з серйозною хворобою психіки. Молодий офіцер дуже хотів поступити до того московського вузу, де готують військових дипломатів. Навіть за власним бажанням після училища пішов служити до дисциплінарного батальйону, бо там передбачені дуже великі пільги для персоналу. І на предмет вступу теж. А служба там, у дисбаті, самі знаєте, яка.
Тут уже ми закивали головами, а я навіть піддакнув, що це, звичайно, не спортрота і не окружний ансамбль пісні і танцю. Одне слово, бідолашний старлей дуже швидко надірвався, бо вдень служив, а вночі вдосконалював знання іноземної мови… от організм і не витримав. Десь із тиждень тому заступив на чергування по батальйону, але замість стирчати, як лом у гівні, у пилюці службової комірчини КПП, прийшов до офіцерського гуртожитку, розбудив молодого прапорщика і наговорив йому, як зараз кажуть, сорок бочок арештантів. Мовляв, є секретний наказ їм обом їхати до Києва аби там допомагати особістам ловити іноземного агента.
На цьому місці підполковницької оповіді втрутився вже наш Старий і делікатно поцікавився, а прапорщик до якого такого престижного вузу готувався вступати, бо повірити в таку дурню може виключно голова, знову ж таки, забамбулена нічними сидіннями над підручником. Медик пирхнув, а юрист почав скаржитися:
- З цією категорією в армії завжди проблеми. Що з них, дресирувальників, візьмеш? До того ж, його навіть допитати толком не можна. Він зараз лежить у госпіталі з розбитою фізіономією і струсом мозку. Два дні тому знайшли в якомусь київському дворі непритомним. Коли прийшов до тями, почав розказувати, що доганяв американського шпигуна, але врізався в якісь двері. Повна маячня!
Наш Генерал теж виявив зацікавленість:
- А вони у нашому київському дисбаті служили чи в чугуївському?
Це, просте на перший погляд запитання чомусь стривожило юриста. І він поспіхом промимрив:
- Та ні, ми тут новий відкрили, спеціально для колишніх “доросляків” із малоліток. Тобто, пробачте, тих, хто до армії мав судимість. Знаєте, вирішили тримати їх окремо аби вони армійський дисбат в злодійську зону не перетворили.
- Я чого питаю, - вів далі генерал, - тут навколо нашого співробітника якісь “жигулі” крутилися з ровенськими номерами…
- Це прапорщикова машина. Ми її в тому ж дворі знайшли. Ну, а офіцера, на щастя, ви затримали. Бо страшно подумати, що б він міг накоїти.
Отут вперше заговорив медик, схожий на боксера-важковаговика.
- Та що там казати! Підлікуємо, звичайно, куди дінемося. Картина зрозуміла, “Він сказав: поїхали, він махнув рукою…”. Шкода лише, що помічником військового аташе до Швейцарії поїде хтось інший.
Від автора: Злоєхидна фортуна часом робить надзвичайно дивовижні кульбіти. Сирота, на жаль, так і не дізнався, що невдовзі після цієї історії направлення до закритого військового інституту, де готували дипломатів, одержав інший старший лейтенант з Київського військового округу. Він же після закінчення навчання відправився помічником військового аташе до Швейцарії. Прізвище його було Різун. В усьому світі він більше відомий під своїм літературним псевдонімом: Віктор Суворов, автор сенсаційних книг-викриттів “Акваріум”, “Криголам” та інших. Повезло Різуну, що не його свого часу послали стежити за Сиротою.