Олекса Сирота:
Як тільки гості розпрощались і пішли, Старий кинув їм услід:
- Дезертирів вони ловлять! Ха!
А Генерал одразу перестав випромінювати батьківську турботу:
- Сирота, бодай би тобі твій диплом поперек очка застряг! Ти знаєш, чого я оце зараз найбільше боявся? Що ти візьмеш - і ляпнеш: як добре, що ваш старлей служив у дисбаті, а не в ракетній частині і мав під рукою тільки табельного “макарова”, а не ракету “земля-земля”, націлену на Вашингтон… Добре, посміялися і забули! Товаришу підполковник, як ви оцінюєте всю цю ситуацію?
- Як закон максимальної підлоти в дії, товаришу генерал.
- Вже цікаво. Ви і Сирота залиштеся, решта вільні.
Ми пересіли в крісла, які ще зберігали тепло військових дуп і Генерал наказав Старому:
- Викладайте міркування.
- Єсть! Те, що військові особісти у нас під ногами крутяться - то не новина. Згадайте, як вони нам свого фаршированого прапорщика зіпхнули, як вони нам під час засідки на голови падали без попередження… що з ними зробиш? Але пацана з інтернату таки повісили, товаришу генерал. Експертиза оце годину тому прийшла. Гарно повісили, професійно. Це раз. Друге: професійно вести зовнішнє спостереження вони не тягнуть, а от оптика у них така, що немає навіть у Якова Давидзона.
- А це ви звідки знаєте?
- Проконсультувався особисто, по старій партизанській пам’яті. Каже, такий “телевик” в Радянському Союзі є тільки у Пєскова з “Комсомолки” - і то йому японці дали замість гонорару за видання його книг у себе.
- Так Давидзон же колись вихвалявся, що він усі фотографії ще довоєнним ФЕДом робить.
- Ну, з отим своїм ФЕДом, товаришу генерал, він справді до нас у партизанський загін прилітав. А зараз, коли все Політбюро перед ним на парадах виструнчується, так у нього техніка - ого-го! На фотокора номер один грошей не шкодують. Але і він не зняв би так чітко Сироту на цвинтарі з такої відстані.
- Нічого собі! - не стримався я. - А може, то мене з американського супутника клацнули? Кажуть, у них така техніка, що номери автомобілів фіксує з орбіти.
- Сирота, цить зі своєю обізнаністю! Не перебивай старших за званням. Так от, товаришу генерал, щось воно купи не тримається. І потім - чому Контора мовчить? Спочатку Сирота у їхні справи вліз, як ведмідь на пасіку, тепер от ми гуртом їхню військову філію - особістів відмотузили так, що мама не пізнає. А вони мовчать! Дивно все це. Більш ніж.
- Ніж що?
- Розумієте, особісти, вони хоч і військові, але КДБ. Тобто, більше КДБ, ніж армія. А в Конторі, ви самі знаєте, тиснуть на психіку, не виключаю. Але щоб отак, ні сіло, ні впало нещасного пацана придушити… Ні, вони на таких справах ще за Берії обпеклись… але тоді запитання: якщо не вони, то хто?
Наш Генерал не був би нашим генералом, якби не вмів уникати прямих відповідей там, де вони небажані. Вочевидь, навчився у високих коридорах.
- Я пам’ятаю, товариші, колись у Львові в забігайлівці на Краківській хорошу фразу почув: “Мухи окремо, котлети окремо”. Так от, є справа з отим, що зник, воскрес і знову помер. Це окремо. А є спроба поки що невстановлених фігурантів добряче помститися Сироті за якісь його старі справи. Звідси вбитий хлопчина. Це теж окремо. Нарешті, є два придурки, хворі на голову, яких ми знешкодили. Це вже зовсім окрема справа. Так я бачу. Поки що. А там видно буде. Потрібна інформація, вона як те лайно - обов’язково спливе.
На тому порішили і розійшлись.
Осінь цього року була справді золота, тепла і довга. А тому більшість серйозних київських блатних затрималась на ЧБК і ПБК (Чорноморський берег Кавказу і Південний берег Криму: поширені в ті роки абревіатури - авт.) вигрівати зароблений на зонах радикуліт чи ревматизм. Тому у нас в Управі серйозних справ було небагато і я міг годинами розважатися, розкладаючи у себе, як пасьянс сотню карточок, на які я повиписував окремо дані про людей, що зникли п’ять років тому у незбагненний спосіб. Тим більше, що обурена батьківська та педагогічна громадськість спецінтернату чомусь не поспішала здіймати хвилю народного гніву аби змести з лиця землі того гада Сироту, котрий замордував дитину до зашморгу.
Дивнії діла творилися навколо! За набагато менші прогрішення на мене у високі інстанції такі доноси катали - куди тобі твій Достоєвський. А тут раптом тиша. Незбагненно!
Нагадав про себе майор, син старшого машиніста метро. Подзвонив з бюро перепусток, попросив спуститися, забрав мене у свою “Волгу” і лише на Петровській алеї в затишному куточку загальмував і виклав інформацію:
- Мене вчора запросили на Володимирську у республіканську Контору. Щоправда, не до головного, до його заступника, достатньо інтелігентної людини. Він нагадав мені, що хоча від зникнення батька пройшло п’ять років, справу не закрито і вони у себе продовжують розробку.
- Продовжують, зараз! - від обурення я аж підскочив. - Вони її у нас забрали на третій день, мало не рік промурижили, а коли всі сліди прохололи і хто що знав, то забув - повернули назад, на Богдана. Це ми справу не закрили, а у них вона давно бур’яном поросла…
- Охоче вірю. Але то був лише привід аби мене викликати. Причина дещо інша. Не маю права розголошувати, але, як ви здогадуєтеся, моя кандидатська стосується виключно винищувальної авіації і не перетинається з “конторою глибокого буріння” ні по курсу, ні по глісаді. Аж тут оцей заступник самого шефа раптом починає цікавитися: чи не проти я, якщо Контора рекомендуватиме захистити мою дисертацію у них, на спеціальній вченій раді, більше того, враховуючи важливе державне значення теми, подати її до ВАКу на затвердження, як докторську. Мене, звичайно, переклинило, я спробував, як той Кожедуб, показати на мигах, хто де літає. Але мені сказали приблизно таке: то все формальності, ми оформимо вам допуск найвищої категорії і включимо до вашої дисертації певну інформацію, одержану оперативним шляхом, самі здогадуєтеся, звідки. А якщо вас, товаришу майор, хвилює ВАК, так у нас у сейфах зберігаються цікаві фоторепортажі про інтимні моменти роботи цих вчених дундуків з молоденькими аспірантками. Тут головне - ваша принципова згода.
- І що, ви погодилися?
- Я почав, як той хлопчик, лепетати, мовляв, навіщо стільки клопоту навколо моєї скромної персони. А він, цей чекіст, розумієте, голову опустив, обійняв мене і каже: про що ви, про що ви… які клопоти? Це ми перед вами в боргу. Хіба що не заплакав. Яка ваша думка з цього приводу, товаришу Мегре?
- Три варіанти: перше, найпростіше - надійшла вказівка з Москви улюднити образ Контори. Вибрали вас, бо ви, даруйте, ідеальна ілюстрація до звіту про виконання. Тому я б на вашому місці погодився. Хоча б задля того, щоб відігратися на ВАКу. Версія друга: допуск найвищої категорії автоматично перекриває вам можливість виїзду за кордон навіть туристом до Болгарії. Тоді у них не болітиме голова, що ви раптом дременете на Дикий Захід аби розповісти про таємниче зникнення делегата з’їздів і орденоносця, яке чомусь не змогло розслідувати всесильне кадебе. Варіант третій: цілком ймовірно, що в цій організації навіть на самій горі ще збереглися просто порядні люди, скажімо, випадково втрапили туди під час хрущовської відлиги. Вони знають правду про вашого батька, але не ризикнуть її сказати. Тому й замолюють свої і чужі гріхи в такий спосіб, до якого звикли.
- Варіант четвертий, інспекторе, поєднує в собі три попередніх.
- Можливо, можливо. Це в стилі Контори - і рибку з’їсти, і в крісло сісти, і кісточкою не вдавитися.
Від автора: за багато років уже після виходу з друку першої версії нашого роману в одній із центральних російських газет з’явилась інформація, котра підтверджує версію стосовно “олюднення образу КДБ” у свідомості і підсвідомості радянського народу. Якраз у цей момент найпотужніша в СРСР інформаційна агенція ОБС (одна бабуся сказала) розповсюдила плітки про дивну зацікавленість всесильного шефа КДБ тов. Андропова долею якогось пияка з міста Тирасполя. Мовляв, алкаш алкашем, а рятували його від цирозу печінки у кращих лікарнях і поховали не по ранжиру. Тобто - по-людському. Тут-таки подавалась і причина: мовляв, згаданий алкоголік був сином Андропова чи то від першої, нікому не відомої дружини, чи то від - свят-свят-свят! - коханки.