- А чого це раптом ваш друг майор так зацікавився?
- Та халепа у нього, розумієш, була. Пару мисливців у лісі загинуло в розпал сезону. Він і докопався, що вбили їх десь в зовсім іншому місці, а потім відвезли машиною і викинули подалі. І що характерно, начальство його за ці вбивства на цугундер не тягло, навпаки, сама прокуратура справи закрила як начебто нещасні випадки на полюванні. От наш майор почав ходити кругами навколо того дисбату і виходив-таки, старий партизан. Огорожа така, що не в кожній зоні особливого режиму знайдеш, триметрові суцільні паркани, колючка в кілька рядів, сигналізація. А за кількасот метрів перед колючкою - стовпи зі щитами, мовляв, спеціальна зона, вхід заборонено, бо ведуться стрільби, а тому начувайтеся. І нарешті - територія. Там, розумієш, не тільки дисциплінарний батальйон, там учбову дивізію з танкодромом можна розташувати, та ще й місце залишиться… скажімо, для злітно-посадочної смуги.
- Можете далі не розказувати, товаришу підполковник. ваш друг або сам за партизанською звичкою навколо огорожі лазив, або хтось із залізничників стукнув, куди треба. Покарали його, звичайно, не за надмірну цікавість, а скажімо, за неповну службову відповідність. Ну, а далі ситуація зрозуміла: тільки завдяки партизанському минулому і бездоганній біографії всього лише відправлений на пенсію.
- Вгадав. Між іншим, на персональну пенсію і з присвоєнням почесного звання “Заслужений працівник МВС СРСР”. Що з цього виходить?
- Н-ну…
- Погони гну! Якщо це дисбат, то ти Спіноза.
Старий знову загнав мене в глухий кут. Звідки він знає історію середньовічної філософії?
Запитувати не став, бо у Підполковника на такі випадки була стандартна відповідь: у госпіталі книжечка випадково трапилася.
- Зрозумів, що там не дисбат, а щось інше.
- Ну, нарешті! Ясно, що все це камуфляж і що оті двоє, котрих ми вивели з ладу, мають до цього “чогось іншого” пряме відношення. От тільки чому ти їх зацікавив, я не впетраю. І ще одного не розумію, хоча й посивів у ментурі. Двох червонопогонників пам’ятаєш, котрі нам руки тисли, а самі вовками дивилися?
- Котрі один наче юрист, а другий наче з медицини, але обидва швидше за все - на Тарасівській в особливому відділі округу служать?
- Вони, лебедики, вони. Військова чека!
- А чого це ви їх згадали? Вони, щоправда, нам якусь нагороду обіцяли… але від них дочекаєшся. Зимою снігу.
- Дочекалися, Сирота, дочекалися. Нагороди героїв таки знайшли. Прийшов наказ із Москви: за виконання завдання особливої державної ваги… тобі з Генералом по зірочці на погони, тільки йому більшу, тобі меншу, товаришу капітан, мені “Заслуженого працівника МВС СРСР”…
- Нарешті!
- Цить, не перебивай, бо зіб’юсь. Полковнику - орден, хлопцям-оперативникам - медалі за відмінну службу і підвищення в посадах. І не зиркай на календар, сьогодні не перше квітня. Наказ оприлюднять у понеділок, але Генерал із Полковником вже зачинилися в кабінеті і квасять. Так ото ж кажу, Сирота, чогось я тут не збагну.
- За логікою вас повинні були відправити на пенсію без усяких звань і заслуг. Генерала з Полковником послати на літеру Х - маю на увазі Херсонську область. А мене, бідного, взагалі підвести під дієз. Товаришу підполковник, до мене дійшло: навіщо нам усі ці Льохи, Дехи і Мілки з Кіціусами? Давайте ловити дезертирів. Ви підете на пенсію генералом, наш Генерал - міністром, а я, може, нарешті одержу квартиру. Бо моя мама з одного боку робить дірку в голові щоб я женився, а з другого - обіцяє втопити майбутню невістку в ложці води.
- Сирота, відставити собачу радість. За все моє життя мені ота чека ані в цивільному, ані в військовому ні на копійку добра не зробила. А тут одразу: і мед, і ложкою. Добре, пішли до Генерала. Тільки не кажи, що я тобі проговорився, хай йому приємно буде.
Генерал із Полковником були вже добряче тепленькі, бо сиділи обійнявшись, знявши кітелі і розсупонивши комірці, і дуетом виспівували марш кінної міліції з якогось призабутого фільму. “Оттого я горжусь, дорогая…” - заводив Генерал, а Полковник із готовністю підхоплював: “… милицейскою службой своей!”
Після обійм, поцілунків і “штрафної” нас зі Старим посадили за стіл і знову налили по повному гранчаку коньяку, хоча я ще навіть не занюхав перший. Коли ж до мене повернулися мова, нюх і слух, я делікатно поцікавився:
- Так чийого ми шпигуна впіймали, товаришу генерал? Американського, німецького чи ізраїльського?
Як я і чекав, начальство вибухнуло конячим реготом. У Полковника навіть сльози бризнули. В коньяк.
- Капітан Сирота! - майже не затинаючись озвався генерал, - Коли котові нічого робити, чим він займається?… Ой, я щось не те сказав. Пояснюю на пальцях: у нас такого не буває аби нічого не робити - народ не дасть. То вб’ють, то вкрадуть, то зґвалтують, то хоча б напудять у ліфті. А отих от, ну котрі там, ти розумієш, у них же один шпигун на всю п’ятирічку. Бо тепер же ніхто попід секретними об’єктами з фотоапаратами не повзає. Їм усе з космосу супутники показують в готовому вигляді. От вони й влаштовують собі тренування в обстановці, наближеній до бойової. Такий, знаєш, пригребаний жартик. Один чи два зображають із себе шпигуна, а все кадебе їх ловить. А про те, що це підстава, як в цирку, знають лише пару генералів на самій горі.
- То що ж виходить? - не стримався я, - це вони нам ні за що дупу мантачили?
- Сирота, який ти здогадливий! Знаєш, я б тобі дав одразу майора. Хоча - не можна. Гагаріну можна, а тобі ні. Більше скажу - цього разу за шпигуна ти був.
Попри півлітра випитого мене добряче підкинуло:
- А якби ті два придурки та мене по-справжньому підстрелили?
- Але ж не підстрелили. Навпаки - відзначили.
- А хлопчик?
- Який хлопчик?
- Котрого двічі повісили: спочатку в клозеті, потім на мене. А може, його взагалі не було, хлопчика?
- Не було, кажеш, хлопчика? Це я, здається, десь читав… ні, хлопчик був, царство йому небесне. Правильно, я ж вам іще не повідомив. Прокуратура паралельно з нашим спецвідділом вела своє розслідування. Вже є результати. Так, це не самогубство, але й не вбивство. Сам знаєш, що то за школа, в якій він учився. Гралися нещасні дурники в гестапо: один одному шворки на шиї затягували. Експерти кажуть, що від того є якийсь кайф. Не знаю, не пробував… Але пацани догралися, бо одного придушили по-справжньому. Тоді злякалися і вирішили його повісити, мовляв, він сам.
- А записка?
Старий добряче копнув мене ногою під столом в литку. Генерал виразно потверезішав:
- Записка, Сирота, як і фотографія, про яку ти зараз мене запитаєш, то зовсім інше. На жаль, уже наше. Свої під тебе копали, Сирота, свої. Хто конкретно - не скажу, бо ці паскуди у нас вже не працюють. Задоволений?
- А як же телевик, Давидзон?
- Твій Давидзон зовсім уже постарів і мишей не ловить. Звичайнісінького фотомонтажу не роздивився. Той, хто під тебе копав, і зліпив - тебе окремо, пацана окремо, цвинтарну стіну окремо, а все разом - компромат!
- В кіно це називається - комбіновані зйомки, - несподівано виявив ерудицію Полкан, - та от що цікаво: від пацана на цій комбінації тінь на стіні є, а від тебе, Сирота, нема-а-а. Ти що у нас, вурдалак? Це вони тіні не відкидають.
- Стосовно вурдалака, - подав голос Генерал, - так це в саму точку! Кров з начальства пити ве-е-еликий майстер. Гаразд, досить з тебе. Відпочивай до понеділка. На оперативку прибудеш у формі при білій сорочці і начищеному взутті. До речі, підстрижи, нарешті, свої вуса або перейди на люльку. Бо зі своїми сигаретами ти колись підсмалишся, як той колгоспний кнур.
Цього разу я виконав наказ начальника без заперечень, чітко і в повній відповідності. Всю суботу відсипався, а в неділю вештався вулицями, насолоджуючись останніми теплими днями. Зі знайомих втрапив мені на очі тільки Юрко Логвин, котрий потішив мене історією про свої чергові неприємності. Його, виявляється, в п’ятнадцятий раз не прийняли до Спілки художників. Хтось із мистецтвознавців у цивільному додивився, що у своїй дипломній роботі - галереї портретів молодих будівельників Київської ГЕС - Юрко з усією політичною безвідповідальністю змалював одного відомого антирадянщика, дисидента і ймовірного (бо слідство ще не закінчилося) агента однієї з імперіалістичних розвідок, вчасно викритого нашими доблесними органами державної безпеки. Посилання Юрка на те, що десять років тому ані він, ані, здається, сам портретований, не підозрювали, чим все це обернеться, не подіяли.