- …не тільки бачив - я таку табличку іноді на двері кабінету чіпляю, - коли момент вимагає щоб ніхто не заходив.
- Так ото - для вас на дверях в “інше метро” те ж саме написано, ще й величезними літерами.
7.
Це тільки у Агати Крісті її яйцеголовий бельгієць розсаджує всіх правих і винних навкруг каміну і після короткого монологу на двадцять сторінок про користь стимулювання роботи сірих клітинок вказує пальцем на винного. В радянській ментурі все відбувається з точністю до навпаки. Ні, не тому, що каміни було ліквідовано одразу після сімнадцятого року, як символ буржуазного розбещення, водночас із затишними кав’ярнями на Хрещатику. Все набагато простіше. По-перше, у нас не існує приватних детективів, а по-друге, наш процесуальний кодекс дозволяє влаштовувати зібрання підозрюваних тільки в формі очної ставки в кабінеті слідчого, а це, погодьтеся, зовсім не те.
Ні, радянський мент, він же лягавий, бігає, висолопивши язика, як його собачий побратим, мріючи закрити бодай половину з мінімум дванадцяти справ, котрі на нього навішали. І його свідомість разом з підсвідомістю розділяється при цьому так, що ніякий друг-психіатр не вилікує. Я не знаю, як це називають вчені люди, але у мене факти, фактики, розмови, фразочки, випадкові зустрічі поступово осідають десь там, як сміття в коліні водозливу. Версія відстоюється і в один прекрасний момент вихлюпується тобі просто в обличчя.
Бідолашний син покійного машиніста грішив, як я зрозумів, на паралельні світи. Але його фраза “інше метро”, виявляється мала й другий, цілком реалістичний зміст. Отже, цеглинка до цеглинки вибудувалася стіна, за яку нормальним людям зазирати не варто, але я й так знаю, що за нею ховається.
Отже, п’ять років тому Київ струсонуло. І то так, що збило з пантелику техніку, яка мала ховати певні таємниці від сторонніх очей. Я можу собі тільки уявити охоронців отих секретів, коли вони побачили поїзд метро з десятками небажаних свідків. Спочатку, напевне, вирішили: диверсанти - і повелися відповідно інструкціям: почали стріляти. Без попереджувальних у повітря. А потім з’явився інший клопіт - що з цим фантом робити. Повипускати, відібравши підписку про нерозголошення? Так їх же тут, недостріляних, не один, а добрячих півсотні, хтось же не витримає та й розляпає. Розкаже кумі, а та всьому базару. Закрити об’єкт? Спасибі вам у шапочку, тридцять років будували-удосконалювали - і на тобі, починай спочатку. А ворог, він, між іншим, не дрімає, він на чатах. І крилатим ракетам з Європи до Києва летіти всього нічого, підтертися не встигнеш. Що, вони там у своїх НАТО чекатимуть, доки ми перебазуємося? Зараз, замріялися! Досить, що після Пеньковського половину ракетних шахт, кажуть, довелося цементом заливати.
Від автора: Полковник Головного розвідуправління (ГРУ) радянської армії Пеньковський був агентом двох розвідок - американської та британської. Діяв наприкінці п’ятидесятих - початку шістдесятих років двадцятого століття. Викритий органами кадебе, що природно, не сприяло покращенню стосунків між двома відомствами. Передав за кордон чимало секретів, серед них - місце дислокації радянських міжконтинентальних ракет. За офіційними даними розстріляний згідно вироку військового трибуналу. За твердженням офіцера ГРУ Віктора Різуна (Суворов) Пеньковського насправді спалили живцем у печі крематорію в присутності вищого командування військової розвідки. Кінозйомку цього середньовічного бузувірства надалі демонстрували кожному бажаючому зробити кар’єру в “Акваріумі”.
Олекса Сирота:
Я ніколи не дізнаюсь, як їх ліквідовували. Можливо, хтось молодший втрапив до “дисбату”, де майбутні розвідники відпрацьовували на живому матеріалі вміння вбивати людей голіруч. А можливо, обійшлося отрутою в склянці води чи ін’єкцією тієї ж отрути під виглядом вітамінів. Мій професор Прожогін мав рацію: людська підлота не знає меж.
Вони все продумали. Кого треба було - купили квартирами, підвищенням для рідні. Когось, можливо, просто залякали. А може, хтось і покінчив з собою - раптово і безпідставно. От тільки з “металістом” прокололися. Що запит на завод посилали вони, я не сумнівався. Швидше за все, він на них і раніше працював. Пожаліли… тільки не людину, а золоті руки. От він один і залишився в живих, а яке то було життя - хто зна. Напевне ж, тоді він і втратив пам’ять. Бо у цих хлопчиків відомча медицина трошки в іншому напрямку рухається, аніж, скажімо, наша загальнонародна безкоштовна.
От тільки одне поки що в тумані і повній невідомості. Коли ж бідолашний майстровий випав з-під опіки одного відомства і втрапив одразу під спецнагляд іншого. Не тікав же він з “дисбату” по коридору через паралельний світ на оту зачухану товарну станцію під Волгоградом?
І не треба було мені тепер зайве казати, кому я в борщ плюнув. Бо якщо хтось, не моргнувши, здає одразу кількох своїх людей, то від цього “хтося” і його команди слід триматися якомога далі. Бажано зашитися в паралельний світ, але шляху туди, на жаль, не існує.
- До речі, Тарасе Григоровичу, раз пішла така роздача державних таємниць, то звідки ви все ж таки дістали отого майстра-золоті руки? Що, хлопці, як ви кажете, з “Акваріума” самі вам цю золоту рибку віддали?
- Ви не повірите, капітане, він нам сам, як з неба впав. На отій товарній станції. Наші служби його вже у психушці засікли - звичайній, обласній - як невідомого бродягу без документів і без пам’яті. А у спецзаклад - то вже ми його перетягли, та надаремне. Грушники своєю хімією дядькові так мізки спалили, що професура руки підняла.
- А в Кирилівську він теж випадково втрапив?
- Капітане, ви ж здогадуєтеся, що в таких випадках випадковою буває лише смерть небажаного свідка, вибачте за каламбур. Вас це не стосується. Ви не свідок, ви кара Божа. Так от, ми його спеціально вашому другу підсунули.
- Борису?
- А чого ви дивуєтеся? То для вас він - любитель хорошої кави, польських детективів і класичного джазу. Насправді ж він один з кращих в республіці, а може навіть і в Союзі психіатрів. Те, що йому досі не дають захиститися, зовсім не означає, що він дурніший від тих, хто стає великим цабе без усякого захисту.
- От ви і допоможіть, як тому майору. Він же вам, врешті решт, допоміг.
- Майже. Ще б один день - і хворий би згадав не лише те, що було з ним до посадки в метро, а й після примусової висадки. Але акваріумісти нас перехитрили. І випередили…
Доки ми з “Тарасом Григоровичем” розмовляли, міркували та дихали нічним повітрям, почало розвиднюватися.
- Вас, капітане, покласти туди, де взяв?
- Та ні, дякую. Ще трошки посиджу, може ноги розімну, а там і метро відкриється. А до речі, ніколи не повірю, що ви такий добрий виключно в силу службових обов’язків.
- Я теж гуманітарій. Щоправда, закінчував педінститут, а потім…
- … можете не продовжувати. Начиталися Медведєва, надивилися “Подвиг розвідника”, сто разів уявляли, що це ви п’єте “за нашу перемогу”…
- А у вас, капітане, що - такого не було?
- Ні, я, знаєте, Шейніним зачитувався. “Записками слідчого”.
- Сволота беріївська ваш Шейнін, між іншим. Проби ніде ставити. Гімлер у порівнянні з ним - хирлявий німецький інтелігент. Але то наших справ не стосується… То вас підвезти?
- Та ні, ще раз дякую. Підкріплю на всяк випадок ваше алібі своєю появою в метро. Буду перед черговою “кірочками” махати, доки не запам’ятає. Сподіваюсь, сьогодні землетрусу не передбачається.
Я тихенько побрів парком, алеєю, що йшла паралельно вулиці Лагерній. Проминув сірий, обшарпаний двоповерховий будинок - колишню дачу республіканського вождя Дем’яна Коротченка. Її закрили після того, як на кухні несподівано застрелився начальник охорони… спустився я вниз сходами до невеликого озерця, обігнув його і вийшов на платформу, повз яку кілька разів на день пробігали електрички на Дарницю. І лише тут відчув, що втома мене таки подолала - і мусив сісти на стару дерев’яну лаву.