Очі злипалися, в повітрі приємно пахло дубовим листям і бабиним літом, десь на озерці спросоння подавала голос якась самотня пташка… Я не розумів, що зі мною діється, коли краєм ока зафіксував смугу туману, що виповзала колією від Брест-Литовського шосе. Біла пелена вкрила рейки і протилежну платформу, потім раптом розірвалася на якісь півсотні метрів і в ту ж мить переді мною загальмувала електричка. Я ще здивувався, чому не чути стуку коліс, коли почув, як у вагонних динаміках напрочуд чітко прозвучало: “Станція Жовтнева… обережно, двері зачиняються, наступна станція - Нивки”.
І тільки тут до мене дійшло, що це не електричка, а поїзд метро - і двері, і вікна, і сидіння, і навіть освітлення, і динамік не хрипить… Я рвонувся з лави до скляних дверей, але вони зачинилися перед самим моїм носом. Я хотів крикнути, але мене випередив… півень. Голосистий розбишака з приватного сектору на тому боці колії повернув мене до реальності.
Не було ніякого туману, ніякого поїзду метро, а я сидів на дерев’яній лавці, помережаній написами типу “Тут був Коля” і короткими абревіатурами з трьох літер. Щоправда, не КДБ і не ГРУ, слава Богу.
Вдома на мене чекали мама, накрохмалена біла сорочка і машина з роботи.
- От ти десь вештаєшся ночами і не знаєш, що тут у нас було.
- Брежнєв у гості заходив?
- Та ну тебе!… Гараж згорів за старим флігелем. А в машині, напевне, хазяїн мисливську рушницю забув з патронами. Так бабахало! Ну як на війні.
- Буває.
- Мені вже сказали, що у тебе сьогодні особливий день, поздоровлю, як повернешся. Тільки не напивайся…
В нашій Управі нагороджують нечасто. Тому було все по-людському: і виголошення наказу, і роздача слонів, і особливо обмивання зірочок та нагород в кабінеті Генерала. На своє здивування, я побачив серед присутніх напівзабуту веселу фізіономію. Виявляється, ми знову ощасливили волгаря Царьова, тільки тепер вже не капітана, а підполковника на полковницькій посаді. І не в Старозадриповському райвідділі, а в Волгоградській обласній управі.
Між п’ятим і шостим тостами Царьов встиг розповісти надзвичайно цікаву історію зі щасливим кінцем на рівні індійського кіно. Отже, після закриття справи отруйниці Курощапової наш колега різко пішов угору. А чого дивуватися? У них в Росії республіканського міністерства внутрішніх справ немає, вони на Москву напряму виходять, тому менше дармоїдів на себе ковдру тягне. І все було чудово, доки перед підполковником замість третьої зірочки не замерехтіла реальна перспектива повернутися у свій Старий Задриповськ ганяти самогонників, малолітніх хуліганів і бабусь, котрі спекулюють гарбузовим насінням. Річ у тім, що у місті-герої об’явився кримінальний елемент, котрий грабував неорганізованих туристів в руїнах меморіального комплексу “будинок сержанта Павлова”. Справі одразу надали політичного забарвлення, але повісили її на міліцію. Після першої ж масованої облави в святих руїнах грабіжник зник і зачаївся, зате „висяк” нікуди не подівся, більше того, погрожував знищити Царьовську кар’єру.
І тут волгаря вдруге врятували брати-хохли. Бо отой контрреволюціонер, виявляється, втік до Києва і тут ліг на дно. Та треба ж було такому статися, що котрогось дня він наважився вибратися до Центрального універмагу. А там йому в найвульгарніший спосіб почали чистити кишені. Але не закінчили, бо хлопці з Ленінського райвідділу пасли того злодюжку вже дві години. Тому взяли, як то кажуть, на гарячому. Та на їхнє здивування потерпілий чомусь почав активно відхрещуватися від ролі жертви і поривався якомога швидше здиміти. Що, в свою чергу, викликало підозру і пропозицію “пройти”. В райвідділі і з’ясувалося, що недообкрадений громадянин оголошений волгоградською міліцією у всесоюзний розшук.
На радощах - і по старій пам’яті - Царьов особисто прибув до Києва, завантажений щедрими дарами як матінки-Волги, так і її берегів. В усякому разі, незабутній дагестанський коньяк я вперше продегустував саме того дня. Коли ми після якогось там, вже не пам’ятаю, якого тосту поділилися на групи за інтересами і заговорили, звичайно ж, про роботу, волгоградський підполковник раптом вдарився у філософські узагальнення.
- Мент - він як людина. От людина виходить вранці на вулицю, щоби встигнути перед роботою перескочити до коханки - і тут їй на голову падає цегла з новобудови. Людина лежить в койці і проклинає долю, а даремно! Бо того ранку у коханки його нетерпляче чекав рогатий супруг, котрого сусіди викликали терміновою телеграмою з відрядження. Отак і в ментурі. Вимагають тебе на килим, йдеш, ну, думаєш - все!…
- До речі, про килим. Тобі, я бачу, не нагоріло за те, що Курощапову живою не довіз.
- Так я ж про що тобі кажу! Навпаки - перехрестилися, що судити не треба. А значить - не доведеться обнародувати нехарактерний для радянського суспільства злочин. Та це ще що! Торік у мене в капезе два затриманих повісились - і нічого!
- Чекай, поділись досвідом. Може, й нам згодиться. Тут он фінгал при затриманні рецидівисту поставиш - прокуратура живцем з’їсть.
- Аби сам знав - продавав би на барахолці. Уявляєш: ніч, гребля Волгоградської ГЕС, оборонний об’єкт номер один! І от на цьому об’єкті якийсь, не скажу хто, зриває стоп-кран у пасажирському поїзді. Охорона греблі встромляє гнота сам знаєш куди і мчить туди з усіх боків. А там два притирені прапорщики зі зброєю наголо біжать по шпалах на правий берег - аж рейки гнуться! Ну, охорона спочатку культурно: мовляв, стій, стріляти буду! Потім попереджувальні вгору. А вони цій охороні - в зуби! Ледве прапорів скрутили. Спочатку думали - “білочка”, аж ні, не пахне, але ж очі дурні і вже один одному до горла лізуть. Довелося зв’язати. Доки довезли в караулку, прапори аж охрипли: мовляв, ти винен, ти куди дивився, а ти куди дивився? А ти знаєш, що за це буде? Ні, це тобі буде! Чому це мені, хіба я його проспав?
“Вохрики” хоч народ і прямий, як шпала, але допетрали, що тут щось негаразд. Подзвонили нам, здали під розписку і гайда в місто-герой. По дорозі затримані трохи заспокоїлися, перестали бризкати слиною один в одного, зате почали вимагати негайної зустрічі з військовим комендантом Волгограда. О третій годині ночі! Ми, щоправда, в комендатуру черговому подзвонили, а вони нам: чия то публіка? Ну, ми їхні посвідчення вже вилучили, кажемо: з внутрішніх військ. А черговий нам у відповідь: може, цим тюремникам краще посеред ночі командуючого округом подати? А ще краще - міністра оборони? Потримайте їх, кажуть, у вашому клопівнику, нехай проспляться. Вранці розберемося. Ну, ми так і зробили. Хоча спочатку спробували поговорить, а вони як затялись. Мовляв, державна таємниця, тільки військовому коменданту. Яка там таємниця, вони її викричали ще на греблі, коли сварилися. Піонер би здогадався, що конвоювали вони якогось важливого арештанта - і то не у вагонзаку, бо такого в тому поїзді не було - а в звичайному купе. Ну і, судячи з усього, чи то вони обидва заснули, чи він до вітру попросився, але якось вислизнув, ще на правому березі. Там у нас часто пасажирські поза розкладом зупиняються на товарній станції. Бо рух великий, а колія одна, через греблю.
Хоч я випив уже чимало, але слова “товарна станція, котра під Волгоградом”, наче в тім’ячко мене стукнули.
- Як, кажеш, та ваша товарна станція називається?
- А ти не був хіба у нас ніколи? “Максим Горький”.
- І коли, коли це було?
- Минулого року. Зараз що у нас - вересень? А це десь у червні. Так от, я й кажу: зброю у цих придурків забрали ще на греблі. Ремені з портупеями зняли вже в управі. А от про брючні ремінчики якось не подбали. Видно, спрацювала дурна думка, що хлопці взагалі-то теж під нашим міністерством ходять. Можна сказати, колеги. Проспляться, заспокояться, вранці щось разом і допетраємо. А вони взяли - і повісились. Ну, думаю, все! Гаплик! Тепер точно, викличуть і скажуть: є на світі три діри - Мирний, Кушка і Мари. Вибирай, Царьов, яка твоєму серцю миліша.
- І що?
- А нічо! Замість струнко поставити - посадили в крісло, вгостили імпортними сигаретами, поцікавилися, чи багато людей знає про факт самогубства, потім - уявляєш? - подякували, що не розголосив по всьому управлінню, а одразу відправив у морг. Я чекаю, куди ж мене відправлять, а мені: продовжуйте службу, товаришу підполковник, слава Богу, у вас нерви міцніші, ніж у деяких молодих.