Выбрать главу

Я проліз під шлагбаумом і опинився біля пасажирських вагонів, що стояли на п’ятій колії. Весь потяг був розгромлений, на першому вагоні висіла наклейка «Місце приписки: державне депо, станція Краків». Партизани завжди перестрівали німецькі потяги одразу за лінією фронту, у вагонах не було жодного цілого віконця, кожен був прошитий кулями, бляшані стіни розписані кулеметними вензелями, деякі — розірвані гранатами, а інші — снарядами від зеніток або від захоплених у німців фаустпатронів. Пасажирські вагони такого типу давно вже були виведені з експлуатації, кожне купе мало двері з двох сторін, а вздовж усієї стіни вагону тяглася довга підніжка. Майже біля кожних дверей була бура калюжа засохлої крові. Я зазирнув до купе, всюди було одне й те ж саме. На підлозі розтрощене скло, гребінці, вирвані із м’ясом ґудзики, цілий рукав від військового мундиру, закривавлені підштанки, носовичок, просяклий кров’ю, поламані шахові фігурки, поле для гри в «Лудо», кругле люстерко, губна гармоніка, листи, припорошені снігом, розмотаний бинт і смугастий дитячий м’ячик. Я підняв один лист, з відбитком військового чобота, підбитого цвяхами. Перші слова в ньому були «Mein lieber Schnucki Pucki!» (Мій любий цьомчик-бомчик!), а останні — «Deine Luise» (Твоя Луїза). І відбиток дівочих губ. В кутку сміявся з мене солдатський черевик з висолопленим язиком. На підлозі лежало двоє мертвих граків. Коли я повернувся з лікарні, стояли такі морози, що в ліску за нашим містечком, куди зліталися хмари ворон та граків, дерева були всуціль обвішані тими чорними птахами, що блищали на ранковому морозному сонці, а коли я зайшов до лісу, то побачив тисячі ворон та граків, що лежали купами навколо дерев, як перезрілі сливи... повен ліс мертвих, а ті, що сиділи на гілках, також були мертві, замерзли уві сні. Я копнув одне дерево і з гілля на мене посипалися блискучий іній та мертві птахи, декілька з них ударили мене по плечах, але не боляче, вони важили не більше капелюхів.

Я зіскочив з підніжки останнього вагону і зазирнув до диспетчерської. Пан диспетчер Губічка спав, поклавши ноги на телеграфний стіл і заклавши руки під пахви. Голова його звісилася на груди. Так спати умів і я, і також дрімав на службі, коли траплялася нагода. Часом буває так захочеться спати, що краще не опиратися і за першої нагоди прилягти. Проте у диспетчерів, що сплять на службі, працює досконала система сигналізації. Їхнє тіло міцно спить, але щось в голові несе варту. Досить озватися телеграфу, і справний диспетчер миттєво підскочить, увімкне пристрій, передасть позивний своєї станції, сяде і знову міцно засне, а коли друк на білій стрічці скінчиться, диспетчер прокинеться, дасть сигнал, що зрозумів, телеграфним ключем виб’є позивний своєї станції, вимкне пристрій, сяде і спатиме далі. Або такий справний диспетчер дасть семафором сигнал, що шлях вільний, і засне, але при тому чує гуркіт поїзда, що наближається, чує як локомотив в’їздить на окрему колію, і в диспетчерському блоці тихенько дзенькає, наче впала кавова ложечка. І тоді диспетчер прокинеться і настукає повідомлення про прибуття.

Зі сходів почулися кроки пана начальника, диспетчер спустив ноги на підлогу і встав. Пан начальник зайшов у старій уніформі, збирався йти чистити голубник, всі його штани та рукави були білі від пташиного посліду.