Я зайшов до диспетчерської.
«Диспетчер Грма Мілош до ваших послуг!» — сказав я. Мені потиснули руку, поплескали по плечах, а пан начальник пустив сльозу.
«Мілоше, що я вам казав? Аби були обережні. І знову вам це кажу,» — сказав він, повернувся і показав пальцем на підпис на розпорядженні. — Сам представник Райху Данко оголосив у Градці, що ні хвилини не вагатиметься! Що розстріляє пару чеських диспетчерів!» Він кивнув головою, один голуб, що походжав по перону, затуркотів і нараз до дверей диспетчерської злетілася хмара польських рисів.
На станцію в’їздив вантажний поїзд. Пан начальник вийшов на перон, а голуби здійнялися і стали чіплятися йому за плечі та голову, він випростав руки і польські риси обсіли його, як якусь статую на площі. Пан начальник радів, що начальник поїзда та його бригада на нього дивляться, навіть машиніст покинув витирати руки ганчіркою і задивився, а начальник крокував пероном, несучи на собі голубів, що безперервно тріпотіли крилами, щоб утримати рівновагу.
«Паршиве вугілля нам дали, — сказав машиніст, — уже вдруге мусимо гріти пару.»
«А що, пане машиністе, ви все ще малюєте?» — спитав диспетчер.
«Постійно, — кивнув той, — зараз малюю море. Чорт забирай, ваш начальник міг би зі своїми голубами виступати в цирку.»
«Хіба в балагані на ярмарку, — сказав диспетчер. — То взялися тепер до моря?»
А я стояв на пероні, дивився на начальника поїзда і його бригаду, на кочегара, і раптом збагнув, що вони зупинилися лише для того, щоб подивитися на диспетчера Губічку, героя історії, про яку говорила вся залізниця: як він на нічному чергуванні задер спідницю телеграфістці і наставив їй на дупці станційних печаток.
«Так, — сказав машиніст, дивлячись захопленими очима на пана диспетчера. — Збільшую море з листівки.»
«А ви не пробували малювати на природі?» — спитав диспетчер.
«Та дайте мені спокій з тією природою, на природі все забагато рухається, — вигукнув машиніст, засміявся і, повернувшися до штабного вагона, підморгнув. Всі розсміялися. — На природі все потрібно малювати меншим, ніж воно є. Раз я пробував малювати природу, позичив у школі опудало лисиці, відніс до лісу, обклав листям, але не встиг почати малювати, як прибігли двоє псів і ту лисицю роздерли! Триста крон! Дайте мені спокій з тією природою!»
А пан диспетчер Губічка дивився в синє небо, я теж подивився і побачив, як через увесь небосхил простяглася Зденічка, наша телеграфістка, як пан диспетчер лагідно загортає їй поділ, бере одну за одною печатки і плавними рухами прикладає до задниці телеграфістки... і я зрозумів, що всі члени поїзної і локомотивної бригад бачать те ж саме, той прекрасний подвиг, заради якого вони зупинилися на нашій станції під приводом, наче їм треба гріти пару.
А коли всі вдосталь надивилися на синє небо, зачудовано глянули на диспетчера Губічку, який цієї миті був особливо прекрасним. Ні зморшки біля губ, ні кривуваті ноги його не псували. І я зрозумів, що для жінок пан диспетчер був справжнім скарбом.
«А знаєте, як я змальовую море з листівки? — запитав машиніст. — Рамку з полотном затискаю в лещатах, листівку ставлю на верстак і змальовую. Але щось не виходить, не можу ніяк передати на полотні справжні хвилі, ті барашки, що на фотці.»
«А ви ту листівку, пане Кніже, — сказав диспетчер Губічка. — теж затисніть у лещата. Разом із рамкою. А тоді беріть пензля і починайте ним повторювати те хвилювання на листівці... водіть пензликом вздовж хвиль ось так, аж поки рука не звикне... а тоді робіть такі ж змахи, але більші і більші, і коли вони стануть такі завбільшки, як вам треба, вмочіть пензлика у фарбу і мажте ним по полотні.»
«Але ж і класні у вас ідеї, чоловіче...» — зрадів машиніст.
Я забіг до диспетчерської, дзвонив телефон, я чув, як пан начальник свариться з польськими рисами, які тепер всі були з ним в голубнику, я б теж хотів там зараз бути і чути, про що він з ними говорить. Здавалося, що він збирався надавати по задку одному неслухняному голубку, а всі решта птахів з того сміялися... Я тримав бакелітову слухавку біля вуха і визирав на перон, де у променях сонця стояли чоловіки, раптом машиніст нахилився і щось прошепотів на вухо панові диспетчеру, мій погляд упав на вугільний вагон і я злякався. З вагону стирчали коров’ячі роги, декілька голів піднялися над бортом і дивилися на перон великими очима, повними цікавості і смутку. Майже в кожному вагоні була проламана підлога і з дірок стирчали коров’ячі ноги, здерев’янілі, нерухомі, посинілі... я ненавиджу це, не виношу, коли везуть голодну худобу і потяг спиняється на моїй станції, часом через щілину в дверях пальцями погладжую їм вим’я, але ненавиджу це! Так само, як і вагони з козами, що їдуть на бійню, їхні занімілі ніжки, туго перетягнуті мотузками, не виношу цього, ах, не виношу, коли у мороз везуть везуть свиней на празьку бійню, стоять голова до голови і бояться ворухнутися, бо з кожним рухом втрачається тепло, свиней з замерзлими ногами, порцеляновими ратичками! ах, я це завжди ненавидів! і коли по парних днях їх возили без води аж із Угорщини, цілі потяги свиней з роззявленими від спраги писками, схожих на помираючих без води птахів...