«Хто вам поставив всі ці печатки?» — питав пан Зедніцек, а пан начальник записав його слова.
«Пан диспетчер Губічка,» — сказала вона.
«Розкажіть нам, Зденко Свята, як це сталося,» — сказав радник Зедніцек.
«Ми були разом на нічній зміні, було десь близько півночі, я робила манікюр, поїздів не було, нам обидвом було нудно,» — розповідала Зденічка, дивлячись у стелю.
«Повільніше,» — сказав пан начальник.
«А тоді пан диспетчер сказав... давайте грати в фанти... ворона лети, потяг лети, час лети, рука лети, нога лети... і я програла спершу черевички, тоді колготки...» — диктувала телеграфістка, слідкуючи за рухом ручки, яким пан начальник записував її розповідь.
«А хто з вас їх знімав?» — поцікавився радник.
«Пан диспетчер Губічка,» — сказала вона і засміялася.
А диспетчер сидів на стільці, закинувши ногу на ногу, на коліні форменний кашкет, лисина блищала і чиновники градецької дирекції, дивлячись на ту лисину і на гарненьку телеграфістку, зітхали, хитали головами і з іще більшим завзяттям вникали в деталі цієї історії, з якої намагалися викрутити звинувачення в злочинному обмеженні волі. А я тим часом працював, виставляв на семафорах сигнали «Шлях вільний» або «Стій!», і відчував, що диспетчер також слідкує за всіма поїздами, що проходять через станцію, контролює всі мої дії, диспетчер Губічка завжди був моїм ідеалом, ще з Добровиць, де був моїм наставником і міг однією рукою тримати зв’язок з однією станцією, і водночас другою вибивати телеграми для іншої. А зараз мій герой сидів як перед судом, і я бачив що обидва чиновники, як директор залізниці, так і радник Зедніцек, хотіли б вчинити зі Зденічкою так само як і він, але були для цього занадто легкодухі, власне так, як і всі решта, і єдиний, хто ніколи нічого не боявся, був пан диспетчер Губічка, який тепер сидів перед комісією у променях власної слави.
«Уточніть будь ласка, панно Зденко Свята, уточніть, — підвівся радник Зедніцек. — Вкладаючи вас на телеграфний стіл, пан диспетчер не чинив на вас якого небудь тиску? Не погрожував? Не вдавався до насильства?»
«Та де! Сама. Сама і вляглася... та мені і самій хотілося лягти... подивитися, що він робитиме...» — засміялася телеграфістка.
«...подивитися, що він робитиме...» — шептав пан начальник, записуючи.
Я вибіг на перон. Головною колією проїздив черговий поїзд особливого призначення, на танках засмагали молоді хлопці, такі, як я, деякі навіть молодші, і кидали зеленою надувною кулькою в сонце, на іншому танку співали «Ich hab mein Herz in Heidelberg verloren…», але коли порівнялися з тими розстріляними вагонами, що призначалися в депо на ремонт, всі затихли, навіть кухарі перестали чистити картоплю, ці солдати бачили вдома і гірші речі, зруйновані міста, будинки, гори трупів, але тут не сподівалися такого зустріти...
Я зайшов на станцію і доповів про проїзд потяга.
Радник Зедніцек стояв біля вікна.
«Там їде наша надія. Наша молодь. Битися за вільну Європу. А ви тут що? Ставите печатки на дупу телеграфістці!» — сказав він, повернувся до столу, ще раз переглянув фотографії і відкинув їх.
«Втім обмеження волі тут, здається, не було... але це образа державної німецької мови! — піднявся і ударив кулаком по столу. — Половина печаток містить німецькі слова! А це зневага!»
Я вийшов на перон дати дозвіл на проїзд санітарному поїзду, колишньому пасажирському, переробленому на лікарню на колесах. У цьому поїзді найбільше вражали людські очі, очі поранених солдатів, так наче той біль, що панував на фронті, біль якого вони завдавали іншим і якого інші у відповідь завдавали їм, наче б то цей біль зробив цих німців симпатичнішими за тих, які їхали в зворотньому напрямку, всі вони дивилися у вікна на наш нудний краєвид так уважно і по-дитячому, наче навколо був рай, наче моя крихітна станція була крамницею коштовностей, дивилися так, як диспетчер Губічка розглядає небеса. З такою ж цікавістю хворі роздивлялися і мене, одні сидячи повертали голови, інші стояли, тримаючися за мотузки, протягнуті під стелями вагонів, третіх підтримували сестрички, лазарет їхав додому, білі постелі, а на них складені жовті руки, жовті обличчя, дитячі очі. Останньою в поїзді була теплушка, там двоє санітарів саме здерли з мерця лікарняну піжаму, а потім кинули його на купу жовтих трупів солдатів, що померли у дорозі... санітарний проїхав, на останньому вагоні горів червоний ліхтар, він мерехтів, гойдався і деренчав.
«Найшляхетніші люди за вас кладуть свої життя, — говорив радник Зедніцек, стоячи біля вікна. — Бачили цей лазарет? А ви тут чим займаєтеся? Проте ми закінчили. Пишіть, пане начальнику, висновок! Дисциплінарне розслідування у справі диспетчера Губічки Ладислава.»