Кучер виїхав на перон, ведучи за собою другого білого коня. Ці коні були такі білі, що аж світилися, як квітучі кущі жасмину літньої ночі. Пан начальник вийшов з диспетчерської і конюх спішився, щоб допомогти йому стати в стремено. Пан начальник взявся за вуздечку, під’їхав до голубника і гукнув угору:
«Лягайте спатоньки! Я скоро повернуся. Пан начальник приїде! Не сумуйте, діточки!»
Польські риси затуркотіли, заляскали крилами об сітку зачинених дверцят, а пан начальник у супроводі кучера відбув до замку. Вони перетнули колію і поїхали клусом, дзвінко стукаючи копитами по замерзлій польовій дорозі, білі коні злилися зі сніговою рівниною, і було забавно бачити, як темні силуети пана начальника і кучера наче пливуть у повітрі.
Диспетчер Губічка витяг графіки руху, скручені в рулони, як полотно чи шовк, розгорнув один з них, схилився і водив олівцем вздовж маршруту.
А я відсунув зелену фіранку і почав продавати квитки, з сутінку чекальні виринали пасажири, брали квитки і знову поверталися в темні кутки приміщення, не бажаючи виходити на морозне повітря, вони щохвилини розпитували, чи скоро буде їхній потяг і зрештою мені урвався терпець, тож хоча до прибуття лишалося ще пів години, я одягся, застібнув ремінь і вийшов на перон, так, наче йду зустрічати їхній поїзд, пасажири потяглися за мною, а я, трошки пройшовшись, поставив зелений ліхтар на край перону і повернувся до теплої диспетчерської, незабаром пасажири, добряче промерзнувши надворі, повернулися назад до чекальні і, відігріваючися біля пічки, неприязно на мене зиркали. Пан начальник часом користувався нічною темрявою, щоб перевірити, чим займаються диспетчери, взував гумові галоші і обходив станцію. Раз опівночі — ох! — застукав мене, коли я спав. Сидів на стільці, голова на грудях, і спав, а пан начальник тим часом зайшов до чекальні і через зелену фіранку на віконці каси розглядав мене, а потім тихенько, на гумових галошах, вийшов на перон, тихенько відчинив двері, тихенько підійшов, трохи постояв тішачись, а потім схопив мене за плече і трусонув, а я спросоння подумав, що я вдома і питаю: «Котра година, татуню?» А пан начальник як заволає: «Це твій начальник, а не якийсь там татуньо! І ми на службі! Татуньо!» Потім він повідомив про цей випадок до Градця і мені прийшло червоне попередження.
Пасажирський поїзд повільно заповзав на станцію, я вийшов на перон, з чекальні висипали пасажири, на сходинках другого вагону стояла Маша, її білий комірець світився в нічній пітьмі, на грудях горів службовий ліхтарик, на зап’ясті висів на ремінці кондукторський компостер, вона уміла завжди, навіть тоді, коли ми разом фарбували паркан навколо всіх державних майстерень, у кінці робочої зміни виглядати такою ж чистенькою, як була, коли виходила з дому. Вона підняла ніжку в чорному черевичку і білій шкарпетці і зіскочила на перон, на щоках у неї були ямочки, а обличчя в синій пітьмі сяяло так, наче вона щойно кінцем рушника вичистила вушка. Вона простягла мені яблуко, я взяв його однією рукою, в другій тримав ліхтар, а Маша пригорнулася до мене і обійняла, вона була сильніша, ніж я, її обличчя пахло молоком, притисла так, що олійна лампочка обпекла мені груди, її полум’я запалило моє серце, а вона шептала:
«Мілоше, Мілоше я так тебе кохаю, так кохаю, і в усьому, що сталося, винна я, я питала у дівчат, як це буває, і у старших жінок, повір, тепер все буде в порядку, повір, я вже тепер знаю, що до чого... добре?»
Відступила на крок, витягла з кишені розклад, розгорнула і подала мені фотку, яку я раніше не бачив, я покрутив її в пальцях... це виявилася моя фотографія, яку я їй подарував, коли ми разом фарбували паркан, фотографія хлопчика в білій морській формі, я перевернув знімок і побачив, що на звороті наклеєна інша фотографія, я одразу впізнав, хто це до мене приклеєний, це була дитяча фотографія Маші, також в морському кітельку, фотки були приклеєні спина до спини і обрізані в формі овалу.
«Мілоше, коли ти приїдеш до нас, коли?» — спитала вона.
«Можу післязавтра, якщо хочеш,» — пробурмотів я.
Настала пора свистіти сигнал V9 «Провідники, займіть свої місця», кондукторки рухами ліхтариків подали знаки, що готові, я підняв зелений ліхтар і потяг рушив, Маша знову обняла мене, притислася так, як притискалися тепер дві наші дитячі фотографії, щоб ніколи не розлучатися, Маша поцілувала мене, схопилася за залізні поручні і легко вискочила на підніжку, на її грудях світився блакитна службова лампочка, а я стояв онімілий бо раптом відчув, що я справжній чоловік, це було очевидно, це навіть можна було помацати, так, я був чоловіком у якого все стояло, як належить, так, як воно стояло і того разу, коли це мало статися у нас із Машею, до того самого моменту, коли я раптом зів’яв, як лілія. Потім вона приходила до мне у лікарню, схилилася над моїм ліжком, на ній був синій плащ зі срібними ґудзиками, які світилися, як ліхтарі на мосту, коли цей плащ схилився наді мною, у неї з кишені випав чорний службовий свисток і стукнувся об мої зуби, поцілувала мене, потім сіла на ліжко, прямо на забинтовану руку, але незабаром мусила піти, бо прокинувся від наркозу один пацієнт, який хотів встати, але не міг, бо був прикручений до ліжка, і закричав: «Максе, пусти ті віжки, пустиии, Максее!» Випростав одну руку з-під ременів, сягнув під ліжко, схопив скляну качку і зі страшною силою метнув, качка пролетіла через всю палату і брязнула об стіну, під якою стояло моє ліжко, розлетілася на друзки, щедро забризкавши ними Машу, коли вона йшла, у її волоссі блищали скляні крапельки, біля дверей повернулася і послала мені повітряний поцілунок, і тільки тепер я зміг добре її роздивитися, пізніше, коли я вийшов з лікарні і роззирнувся навколо, то побачив, що ніхто не прийшов мене зустріти, це був сумний день, на сусіднє ліжко поклали п’ятнадцятирічну дівчинку, вона знайшла у скрині дарунок, приготований для неї батьками, це були валянки, не змогла втриматися, взула їх і поїхала до Праги, але у скелях біля Саталіц її потяг зіткнувся з іншим пасажирським, лавки у вагоні відірвалися і дівчині відрубало ноги; коли вона прокинулася від наркозу, безперервно волала: «Покладіть валянки до скрині, валянки...» А я йшов із лікарні сам, вдивлявся у вітрини і не впізнавав себе, шукав у відображеннях власне обличчя, але його там не було, наче це був хтось інший... зупинився біля однієї вітрини, з неприязню розглядав себе, але не міг позбутися думки, що це хтось інший, підняв руку і той тип у вітрині теж підняв руку, підняв другу і той тип зробив те ж саме, аж бачу, біля стіни стоїть муляр, величезний дядько в білих шатах, весь обляпаний вапном, на тротуарі поряд стоїть вогнегасник марки «Мінімакс», а муляр дивиться на мене, згортає пальцями цигарку, вставляє її в рота, чиркає сірником, ховає його у кошик, утворений долонями, і закурює, не зводячи з мене очей, так, наче ми стоїмо по різні боки дверей мого номеру в готелі в Бистриці у Бенешова, двері ледь прочинені, з одного боку в щілину дивлюся я, а з другого — муляр... я почувався, наче ми одночасно взялися за клямки кожен зі свого боку. І раптом я зрозумів, що цей величезний муляр в білих, заляпаних вапном шатах — переодягнений Бог...