«Я зараз повернуся, потримайте хвилинку, — сказав я диспетчерові. — Я відскочу ненадовго.»
Тримаючися рукою за стіну і обережно переставлячи ноги, я спустився гвинтовими сходами до підвалу.
«Пані начальникова, не лякайтеся, це я, Мілош,» — сказав я.
«Хто це?» — злякалася вона і застигла з оладкою в руці, обличчя розгублене, світло свічки, що горіла за нею, проходило скрізь її сиве волосся, вона була схожа на Попелюшку, тоді як пан начальник уявляв себе бароном Ланським з Ружі.
«То я, Мілош, — сказав я. — Пані начальникова, я хочу з вами порадитися, післязавтра я їду до моєї дівчини, Маші, тієї кондукторки, знаєте? І вона захоче зі мною... ну ви знаєте.»
«Нічого такого не знаю,» — забурмотіла пані начальникова, нахилилася, намочила оладку і відкрила гусакові дзьоба.
Та знаєте, — кажу. — Не вдавайте, що не знаєте, я ж до вас на пораду... я, щоб ви знали, справжній чоловік, але коли маю довести, що я чоловік, то я вже й не чоловік. Маю, як пишуть у книжках, еякуляціо прекокс, знаєте?»
«Не знаю,» — сказала пані начальникова, полощучи оладку у воді.
«Та знаєте, — сказав я. — Мені досить тільки подумати... і, прошу пані, я вже чоловік... можете помацати.»
«Матір Божа, — зашептала пані начальникова. — Я вже стара для такого, пане Мілоше.»
«Для якого?»
«Для такого, Господи помилуй!» — пані начальникова задрижала і розсипала оладки з миски.
Я нахилився і став збирати оладки, пані начальникова теж збирала, а я їй розповідав, через що я нещодавно порізав собі обидва зап’ястя, всю історію про свою невдачу в ательє дядечка Нонемана «Зробимо за п’ять хвилин», про те, як скінчив, навіть не розпочавши. А пані начальникова мовчала, тримаючи гусака за дзьоб.
«Помацайте, пані начальникова,» — сказав я.
«Помацаю, Мілоше,» — сказала вона, нахилилася разом зі своєю тінню на стіні і дмухнула на свічку.
«Правда я чоловік?» — запитав я.
«Так, Мілоше,» — сказала вона.
«Але пані начальникова, що робити далі? Ви б не хотіли мене навчити? Я дуже вас прошу... в божевільні доктор Брабец казав, що було б добре, якби я спочатку скочив у гречку зі старшою дамою...»
«Але пане Мілоше, я вже стара і не хочу вже того, я вас правда розумію, якби ж я була молодша, матір Божа, що вам всім тут пороблено? Диспетчер Губічка з тими печатками, ви з тим скаканням... але все у вас післязавтра вийде, ось побачите, ви чоловік, ви такий чоловік...»
Через віконце було видно, як на перон вийшов диспетчер Губічка, розставив ноги і задивився на небо, і я точно знав, що тепер там вже не лежить Зденічка, розклавши через весь небосхил свою задницю, а на обрій поволі виїздить вантажний поїзд, двадцять вісім вагонів, раптом вони зникають, а в небо злітає величезна хмара, розростаєтья, як перед літньою грозою, все вище і вище...
«Ви на мене не сердитеся, пані начальникова?» — спитав я.
«Не серджуся, пане Мілоше, то людські справи...» — сказала вона.
І хапаючися за стіну, вона важкими кроками пішла по сходах, піднялася аж на другий поверх і там ходила по кухні та кімнаті туди-сюди, так само, як ходив пан начальник, коли не міг зважитися сказати нам в очі, як йому за нас соромно, натомість викрикував свої печалі у вікно, а потім спускався вниз, спокійний і умиротворений, а коли не викрикувався у вікно, відігравався на своїй дружині, вивалював на неї весь бруд, що в ньому зібрався, висловлював усе і за хвилю був такий, наче нічого й не сталося, тому й не мусив різати собі вени, як я, і не роздягав телеграфістку, щоб поставити їй печатку на задниці, я знав, що пан начальник не може збожеволіти, бо він підтримував душевну гігієну, викрикуючи всі свої печалі у вікно, а те, що лишилося — своїй жінці, яка завжди знала коли з неї досить і коли треба ляснути його по писку мокрою ганчіркою, або дати йому відповідь, яка діяла не згірше від щоквартального ляпаса і після якої він наче прокидався від тяжкого сну.
Час наближався до півночі і пан диспетчер Губічка, все більше нервувався, спльовував і прислухався.
Я бачив, що він очікує, коли відчиняться двері і з’явиться рука, яка подасть йому якогось листа чи пакунок.
Коли годинник пана начальника задзвонив дванадцяту, я сказав:
«Як же гарно б’є той годинник.»
Двері відчинилися, наче від протягу, і в диспетчерську зайшла молода жінка, під розстібнутим пальтом було видно тирольську блузу, вишиту дубовим листям та жолудями, сіру спідницю, білі вовняні панчохи і полуботки з довгими висолопленими язичками. Одним словом, була одягнена, як пан начальник, але на жіночий лад.