В той час ми ще жили за околицею, а вже пізніше переїхали до міста. Я був звиклий до самотності, і коли опинився в місті, світ став мені затісним. З того часу тільки й міг вільно дихати, коли виходив у поля. А коли вертався назад, то одразу за мостом навколо мене знов стискалися вулиці і провулки. Стискався і я. Завжди мав, маю і буду мати таке відчуття, що за кожним вікном є принаймні одна пара очей, що за мною слідкують. Коли до мене хтось заговорював, я завжди червонів, бо відчував, що щось в мені людям вадить. Три місяці перед тим я порізав собі вени на руках, наче б то без жодної причини. Але причина в мене була і я її знав, і боявся, що кожен, хто на мене дивиться, про неї здогадується. Тому за кожним вікном були ті очі. Про що може людина думати у двадцять два роки? Я думав, що люди в нашому містечку витріщаються на мене через те, що я перерізав собі вени аби уникнути праці, яку вони тепер мають робити за мене, як робили за мого прадіда Лукаша і за діда Вілема, який був гіпнотизером, і за мого татка, який тільки для того і їздив на локомотиві чверть сторіччя, аби потім байдикувати.
Того року німці вже не контролювали повітряний простір над нашим містечком. Коли я нарешті підійшов до руїн літака, навколо виблискував сніг і в кожному кристалику наче цокала крихітна секундна стрілочка, сніг на сонці мінився усіма барвами, і я почув, що стрілочки цокають не лише в кожному кристалику, але й десь іще. Звісно, цокав мій власний годинник, але я чув іще одне цокання, воно долинало з літака, що громадився переді мною. І там дійсно цокав бортовий годинник, показуючи точний час, що повністю збігався з тим, який показували стрілки мого годинника. Потім я побачив, що під ним лежить осяяна сонцем рукавичка, і відчув, що та рукавичка не пуста, що в ній є людська рука, і та рука не сама, а приєднана до плеча, а плече — до тіла, яке лежить десь під цими уламками. Я навалився на велосипед всією вагою, навколо цокали крихітні секундні стрілки, викресані сонячними променями, а по колії вдалині, весело погукуючи, йшов товарняк, то був вугільний потяг на сто сорок колісних пар, що вертався до Мостецького басейну, в одному з вагонів заклинило гальмо, воно розжарилося і розправлений метал скрапував на колію, але німецький локомотив весело тяг і той заклинений вагон.