Я розплющив очі, Вікторка все ще перебирала пальцями моє волосся і блаженно зітхала. Крізь щілину в завісі було видно, як на обрії спалахують червоні та бурштинові вогні, наче від далекої грози. А голуби пана начальника перелякано туркочуть, пурхають у голубнику, натикаються на стіни і стелю, падають вниз і відчайдушно б’ють крилами.
Вікторка Фрає сіла і прислухалася. Пригладила волосся і сказала:
«Страшенний наліт десь.»
Я відчинив вікно, потяг за шнурок і затемнення піднялося вгору. Десь далеко за пагорбами спалахували нові і нові вогні, обрій горів і рвався з того боку, де трапилася якась біда.
«Мабуть десь біля Драждян,» — сказала вона і стала розчісуватися, гребінь, розтинаючи волосся, видавав дивний звук. Я згадав її пружне тіло, наче створене для гімнастичних вправ.
«Хто ви?» — спитав я.
«Артистка, — сказала вона і нахилила голову, проводячи гребенем по густому волоссю. — Перед війною працювала в «Яскравій палітрі повітряних атракціонів».
Я сів на канапу і повільно провів рукою по оббивці.
Вона була розірвана навпіл і з-під неї лізли водорості.
На станцію в’їздив вантажний поїзд, з його комина летіли іскри.
Вікторія стояла біля вікна і її гребінець також викресував іскри. На дорозі, проти палаючого обрію з’явилися два вершники.
Я встав і вперше в житті відчув спокій.
«Дякую,» — сказав я.
«І я тобі,» — сказала вона, взяла своє пальто, вийшла у диспетчерську і подивилася на годинник. Зітхнула. Засунула руку під блузку і поправила груди у ліфчику. Вийшла на перон, де розставивши ноги стояв диспетчер Губічка і дивився на небо. Хвилину говорили між собою. Потім вона повернулася і сказала:
«Und jetzt muss ich wirklich nach Kersko,» — усміхнулася і вийшла надвір, повз начальникові грядки вийшла на липову алею і зникла між будинками. («А тепер і правда маю їхати до Керско»)
Потім приїхав пан начальник на білому коні, легко зіскочив на землю, кинув повід кучеру, той пришпорив свого коня і поскакав назад.
Начальник одразу попрямував до голубника, волаючи: «Кошенятка мої весняні, ну що ви сполошилися? Хто вас образив? Дітки мої крилаті! Пан начальник уже тут! Гулі! Гулі!»
Потім він бадьоро увійшов до диспетчерської, сів на гвинтовий дзиґлик і сказав:
«Пан князь передає вам вітання, Губічко. Барон Бетманн Холвег приніс ті фотографії Зденічки. Все шляхетне товариство захоплюється вами і хоче вас бачити. Сам пан граф просив вам передати, Губічко, що заздрить вам, сам би він до такого не додумався. На наступному тижні кличе вас до замку. Я мусив перед усім товариством зробити доповідь про те, як все сталося...»
Він піднявся, телеграф викликав нашу станцію.
« Bahnhofsperre Dresden, Pima, Bautzen...» «Закриті станції Дрезден, Піма, Баутцен...»
Пан начальник вийшов на перон і закричав у той бік, звідки ще й досі лунали вибухи і спалахували блискавки:
«Нічого було йти війною на цілий світ!»
Диспетчер Губічка увімкнув настільну лампу на телеграфному столі, підсунув до себе телеграфний записник, розкрив його і підкликав мене, щоб показати якусь важливу телеграму, але я знав, що насправді йдеться про щось зовсім інше. Диспетчер явно нервувався, кінчик олівця, яким він водив по повідомленнях, дрижав, креслячи на папері лінії, подібні до кардіограм. Він повільно відкрив шухляду і я, вдаючи, що читаю останній рядок на сторінці, обережно зазирнув до неї. Сніп світла з настільної лампи упав на дно шухляди і я побачив, як там зблиснув револьвер, і ще невеличкий предмет, схожий на кишеньковий ліхтарик, в який замість скла було вставлено годинник, що тихенько цокав.
«Мілоше, — прошепотів диспетчер, показуючи мені на повідомлення в записнику. — Мілоше, найкраще буде стати на пероні і кинути це в середній вагон. Дамо тому потягу «Стій», а в останню мить дамо зелений... сповільнимо його.»
«Гаразд,» — сказав я, відчуваючи, що за кожним віконцем до чекальні, за кожною щілиною в затемненні можуть ховатися цікаві очі.
Я взяв у нього олівець, підкреслив повідомлення в записнику і зашептав:
«Пам’ятаєте, як у нас впало крило семафора? Коли проїздив той експрес? То знаєте, що? Я зроблю те ж саме. Вилізу на семафор і з нього вкину цю бомбу в середній вагон, а потім спущуся і ми подивимося, що з того вийде... Де зараз наш поїзд особливого призначення?»
«Проїхав Подебради, за пів години буде тут,» — видихнув диспетчер, засовуючи животом шухляду і базграючи щось нерозбірливе в записнику.
«Не боїшся?»
«Ні, ніколи ще не був такий спокійний... ах, — сказав я. — Я чоловік, я такий самий чоловік, як і ви, пане диспетчер, і це чудово, все вже мене відпустило...» Я взяв зі столу ножиці і поклацав ними: «Ось так я відрізав своє минуле,» — засміявся і підняв слухавку.