«Це експрес, — сказав я. — Піду виставлю сигнали для експресу номер п’ятдесят три шістдесят один.» Витяг з блоку ключ і вийшов у ніч, на обрії все ще було видно велику червону пляму, наче там щойно зайшло сонце. Легко повернув ручки управління семафорами і сигналами. Ще ніколи не мав такої ясної голови, хіба тоді, коли мене в дитинстві гладила матуся, проганяючи страшні сни. А пан диспетчер Губічка вже не хотів іти дивитися на небо, він ходив по диспетчерській, втупившись у підлогу, і напружено розмірковував, як нам вдасться наша справа. А якщо добре, то що потім? Але я про це не думав, не тому, що не вмів думати, а тому, що вже додумав все до кінця, і тепер зосередився тільки на тому, щоб скинути з семафору бомбу точно в середній вагон, щоб від неї цілий поїзд вилетів у повітря, нічого іншого вже не хотів, нічого іншого не бачив на небі, тільки величезну хмару, що зростає на обрії, поглинаючи рештки вагонів, колій та пражан, і раптом я згадав про те, про що мав задуматися вже давно, про те, як танки переїхали мого діда, який сам один ішов їм назустріч, сам проти цілої армії, піднявши руки та посилаючи німцям думку, щоб вони розвертилися і їхали назад, туди, звідки прийшли. І навіть тоді, коли дідова голова вже розплющилася між траками танкових гусениць, дідів дух все одно продовжував штовхати все це військо, армію за армією, танк за танком, вояка за вояком, назад до серця Німеччини, туди, звідки вони вийшли і куди їх тепер заганяли російські армії... Але я забув про діда, бо якби думав про нього раніше, то робив би зовсім інші речі. За двадцять хвилин прибуде мій поїзд з боєприпасами і я зроблю велику справу, бо тепер я вже не зів’яла лілія. Ніколи б не подумав, що в мені з’явиться така сила, так само, як ніколи не подумав би, що пан диспетчер Губічка буде виглядати все більш стурбованим, він вже не міг навіть ходити по диспетчерській, стояв нерухомо, розставивши ноги, перед блоком і прислухався до телефонів, які мали повідомити про наближення поїзда, особливо призначеного для нас.
Я зайшов до диспетчерської, відкрив шухляду і, поки диспетчер Губічка прикривав мене своїм тілом, поклав бомбу до кишені плаща. Револьвер поклав у другу кишеню, а потім провів пальцем по рядках телеграфного записника, розписався і поклав олівець до шухляди.
Пан диспетчер підійшов до чорної дошки, на якій ще відучора були записані номери поїздів особливого призначення, всіх двадцяти військових транспортів, які мали спробувати залатати прорваний фронт, показав на неї пальцем і зашепотів:
«Мілоше, поставлю тобі годинник в останню хвилину...»
«О..., це експрес прибуває,» — сказав я.
Я вийшов на перон, експрес в’їхав на станцію і зупинився, начальник поїзда зіскочив на перон.
«Це жах, Драждянам капут,» — сказав він.
За ним з вагонів посипалися люди, що виглядали так, наче втікли з концентраційного табору. На них були смугасті штани, а коли вони позаходили до диспетчерської, ми побачили, що під пальтами у них лише смугасті піжами, не врятували нічого, окрім власних життів, всі вони мовчали і дивилися в одну точку. Начальник поїзда упав на стілець і потер лоба.
«Всі Драждяни горять. Ці позалазили мені до вагонів,» — сказав начальник поїзда і піднявся тяжко, як встає загнаний кінь. Хвилю постояв, спершися на телеграфний стіл кулаками, потім схрестив руки і так застиг, схиливши голову. Здавалося, що він заснув. Німці теж стояли нерухомо, дивилися на підлогу і мабуть бачили там, як вони вискакують з вікон в садки і на вулиці, а кругом падають дерева, стіни і балки. Всі німці мали довгі руки, майже до колін, і стояли ані пари з вуст, наче їм від жаху віднялися язики. Але мені було їх не жаль, хоча я завжди оплакував кожне зарізане козеня, кожну істоту, що потрапила в біду, але цих німців мені жаль не було. Іще коли я був у лікарні зі своїми зап’ястями, там зустрів мою далеку родичку, тітку Беатрису, вона вже п’ятдесят років працювала сестричкою у відділенні, куди потрапляли люди з тяжкими опіками, зараз це були переважно вояки, яких привозили з фронту у ваннах з олією, як якихось земноводних, і моя тітка Беатриса варила для них овочеві супчики, а тим, хто сильно страждав від болю, робила уколи морфію, і я приходив туди до неї, бо тітка Беатриса уміла кожного заспокоїти, вона стільки років працювала в тому відділенні і була така велика і сильна, що варто їй було на когось подивитися і він отримував наче укол спокою... але коли я розчулювався, дивлячись на німецьких вояків, бачачи, як до них приїздять їхні наречені і дружини і як ті вояки зі своїх олійних ванн висловлюють свої останні побажання, заповідають дружинам, за кого вони потім мають вийти заміж, як розпорядитися господарством і виховувати дітей, тітка Беатриса садила мене на стілець поряд із собою, а сама починала нарізати моркву, селеру і петрушку, нарізала і тихенько співала, щоразу на іншу мелодію... «Завтра єфрейтор Шульце помре, помре, помре...» на мотив «На мосту у Празі конвалія росте»... і краяла ножем моркву, петрушку і селеру... вона знала, що завтра впорсне єфрейторові Шульце трохи більше морфію і так скоротить його муки на кілька днів, бо він уже не житець на цьому світі... а другого дня співала «Оберлейтенант Дітце завтра помре, він завтра помре»... на мотив «Дарувала дівчина золотий перстеник»... і різала овочі, а я дивився на молодих чоловіків у ваннах, що виглядали так, наче купаються, і не хотів, щоб вони помирали, я хотів, щоб вони могли повернутися до своїх коханих і дружин, з якими щойно востаннє говорили, але ніхто з тих, кого спускали у відділення до тітки Беатриси, звідти вже живим не виходив. Проте зараз, дивлячись на цих приїжджих з Драждян, я не міг їх жаліти, їм залишалося лише жаліти самим себе. І німці це знали. Начальник поїзда повернувся і сказав німцям: