Завтра я стоятиму біля колій на моїй станції, де всі поїзди, що прямують з заходу на схід, позначені у розкладі непарними числами, а поїзди, що прямують зі сходу на захід — парними. За три місяці я вивчуся на диспетчера і працюватиму на вокзалі, через який проходять дві магістральні колії. Та магістральна колія, що йде із заходу на схід, має номер один, а інша, що йде зі сходу на захід, має номер два. І всі колії, що знаходяться по праву руку від колії номер один , мають непарні номери — три, п’ять, сім і далі, а всі колії, що лежать по праву руку від магістральної колії номер два мають парні номери — чотири, шість, вісім, десять і далі. Але ця нумерація лише для нас, працівників державних залізниць, бо з погляду звичайного пасажира, що стоїть на пероні вокзалу, наприклад на моїй станції, першою колією є п’ята, другою — третя, третьою — перша, четвертою — друга... Завтра рано вранці я вберуся в однострій, чорні штани і синю блузу, форменний плащ з латунними ґудзиками, які мама начистила сідолом, а потім застібну гарні комірці на мундирі та плащі, на яких нашиті однакові знаки, за якими кожен залізничник може зразу розпізнати мій чин. Шкільний ґудзик на комірці засвідчує, що я маю середню освіту. Блискуча зірка, вишита золотими нитками, дає всім знати, що я учень на залізниці. І ще на комірці сяє найгарніший знак — крилате колесо, оздоблене фіолетовими та синіми блискітками, крилате колесо, подібне до золотого морського коника. Я виїду з дому ще до схід сонця, мама дивитиметься мені вслід, непорушно стоячи за фіранкою, і за всіма вікнами, повз які я поїду, стоятимуть люди і, так само, як мама, дивитимуться на мене, відхиляючи фіранку пальцем. А я переїду міст і, виїхавши на поле, вільно зітхну. Я більше люблю їздити на службу велосипедом, ніж поїздом, бо над річкою можу вільно дихати. Тут немає жодних вікон, жодних засідок, жодних голок, встромлених тобі в потилицю.
В диспетчерській нічого не змінилося відтоді, як я був там востаннє. Блок для закривання магістральних колій нагадував велетенський гральний автомат, стіл з телеграфом стояв біля вікна, з якого було видно п’ятикілометрову польову дорогу, обсаджену старими яблунями. Дорога вела до замка князя Кінського, перший поверх якого сьогодні вранці був схований в тумані, від чого здавалося, що замок висить на золотому ланцюзі. На столі знаходилися три телеграфних апарати, випущені пів століття назад фірмою Siemens Halske і три журнали для телеграм. А ще два телефони для магістрального зв’язку та три станційних телефони. Всі вони без кінця озивалися, через що в диспетчерській постійно лунало ніжне вуркотіння, дзенькіт та щебетання телеграфів і телефонів, наче у зоомагазині, що торгує співочими пташками. Віконце до зали очікування було завішене зеленою фіранкою, підвішеною на мідних кільцях, поряд з ним стояла залізна скриня і машина для датування квитків. Диспетчер Губічка привітався зі мною і сказав, що ми працюватимемо разом, після трьох місяців лікування маю відновити навчання. Потім пан диспетчер спитав, котра година, і відгорнувши рукав на моєму зап’ясті, подивився не на годинник, а на шрами, що лишилися від порізів.
Я почервонів і зробив вигляд, що шукаю свій червоний кашкет. Він знайшовся у скрині, весь вкритий порохом, на якому відбилися сліди мишачих лапок. Обтрушуючи в променях ранкового сонця свій форменний кашкет, я почув, як в голубнику туркочуть голуби пана начальника станції. За вокзалом було видно іподром з перепонами, зменшену копію великого іподрому в Пардубицях. Князь Кінський розводив породистих коней, з якими вигравав не лише на пардубицьких перегонах, але і на ліверпульських, де заробив майже мільйон фунтів стерлінгів. Була це така сила грошей, що князь почав будувати на нашій маленькій станції величезний кінематограф, театр і концертний зал для нашого невеличкого містечка, але не добудував і перетворив його на величезну комору, найгарніший зерновий склад на світі, вхід до якого був прикрашений римськими та грецькими колонами. Називався цей склад по-англійськи — «Ліверпуль»...
Рівно опів на восьму до диспетчерської вступив пан начальник. Він важив майже центнер, проте жінки казали, що танцює він неймовірно легко. Зачісуючися, він гнав волосся з лівої сторони голови через лисину на праву, а волосся від правого вуха гнав у протилежному напрямку через лисину на лівий бік. І часом, коли він ішов по перону, вітер здіймав волосся угору, утворюючи на його голові таку собі готичну арку.