Пан начальник зайшов до диспетчерської і з першого погляду стало ясно, що в нам якісь неприємності з рухом.
«Ну що, хлопці, — сказав батьківським тоном, — маєте ситуацію?»
«Вояк стоїть на семафорі,» — посміхнувся Губічка.
«Той поїзд особливого призначення?» — витріщився начальник.
«З трьома знаками оклику», — сказав я.
«Читали...?» — начальник показав на наказ підписаний високопосадовцем Райху.
«Читали,» — сказав Губічка.
«Взяли до уваги...?»
«До уваги і до виконання,» — засміявся диспетчер Губічка.
«Але ж хлопці, це можна кваліфікувати і як саботаж,» — похитав головою пан начальник і вийшов на перон.
В локомотиві поїзда особливого призначення перебував блідий інженер Гонзік, керівник служби руху, який супроводжував цей поїзд аж із Лібоха. І зараз він стояв там, як полонений, закочував очі, розводив руками і через віконце кабіни показував на вікна і двері нашої станції, пояснюючи, як вона перекрила йому рух.
Пан начальник віддав честь, а я йшов за ним слідом і також козиряв.
Локомотив зупинився, з нього спустилися двоє струнких есесівців, що тримали в руках парабелуми і хвилину дивилися на мого червоного кашкета. Я клацнув підборами і козирнув, а вони підійшли з двох боків, направили стволи своїх пістолетів мені прямо в легені, затягли мене по сходинках до кабіни і поїзд рушив. Обидвоє есесівців були такі гарні, наче писали вірші, або йшли грати у теніс, вони завели мене, отетерілого з несподіванки, до кабіни, де вже стояв інженер Гонзік і поряд з ним командир поїзда, капітан в австрійському альпійському капелюсі, він мав шрам на обличчі, який перетинав губи і тягся далі по підборіддю, машиніст, одягнений в уніформу, сидів у шкіряному і тримав руки на важелях швидкості, то був німецький локомотив, що працював на кам’яному вугіллі, біля сидіння машиніста на ньому був важіль, подібний до тих, що перетворюють лікарняні крісла на ліжка. А ті двоє есесівців продовжували наставляти стволи своїх парабелумів в мої легені, їхні очі, як і ті стволи, були непорушні і спрямовані на капітана, який розглядався навколо. Я побачив, як на фермі хтось із цікавості видерся на бляшаний дах і піднімав руки, так наче здавався. З поїзда йому щось крикнули і направили на нього зброю, а той чоловік на даху все піднімав руки, наче вітав сонце, це був наш сільський дурник Йордан, він пас корів, а в літні неділі після полудня складав у торбу пляшку пива і сідав у човен, там діставав свою торбу, наливав у склянку свіжого пива, і потім ставав у човні, точно так, як зараз на даху, стояв на човні у трениках і, піднімаючи руки, вітав сонце, викрикуючи: «Ех! Ех! Ех!», а потім випивав пиво до дна, побачив я і пані начальникову у вікні кухні, її очі виднілися над фіранками, що висіли на мідному дроті, вона підняла руки, а потім локомотив поїзда особливого призначення проїздив повз розстріляний потяг на п’ятій колії, я покосився, щоб побачити, що не це скажуть ті двоє, а вони дивилися на мене так, якби це я той потяг розстріляв.
«Du Arschlecker,» (От покидьок)— процідив есесівець.
«Solche Schweine ist besser sofort schiessen (Цих свиней треба зразу розстрілювати), — сказав інший.
«Dreissig Minuten Verspätung (Тридцять хвилин спізнення),» — засичав перший і тицьнув мене парабелумом між ребра.
Я пригадав, як виїздив з містечка три місяці тому по свою смерть, нахилився до касового віконця, за яким сиділа рудоволоса касирка, і сказав: «Один квиток!» Вона впізнала мене і сказала: «А куди, пане диспетчер?» Я сказав: «Дайте квиток, який першим побачите.» А вона засміялася: «Як це першим? Та я на ці квитки дивлюся цілісінький день.» Я сказав: «Знаєте, що, панно? Дивіться на мене, а лівою рукою витягніть будь який квиток.» Вона звела на мене очі: «Але, пане диспетчер, я можу дістати який треба і не дивлячись.» І розсміялася, бо подумала, що я жартую. Тоді я кажу: «Сьомий стовпчик, сьомий рядок, сімка, як у євреїв.» Не зводячи з мене очей, сягнула рукою по квиток і сказала: «Це буде Бистриця у Бенешова, з вас двадцять чотири крони...»
Локомотив ритмічно здригався, блискучий сніг на полях танув і невтомно цокав барвистими кристаликами. В канаві лежали троє мертвих коней, яких німці вночі викинули з вагонів. Просто відчинили на ходу двері і викинули туші назовні. Тепер вони лежали в канаві під колією, ноги були задерті догори, як колони, на які спирається невидимий портал неба. Інженер Гонзік дивився на мене очима, сповненими смутку і злості за спізнення поїзда особливого призначення. І, звичайно, винним у цьому був я, тож есесівці правильно зробили, що затягли мене до локомотива і тепер тільки чекають нагоди націлити стволи своїх парабелумів мені в потилицю, за сигналом начинити мене свинцем і відкрити двері кабіни... Я відчував це, проте думав, що вони мабуть на таке не здатні, бо обидвоє були такими красенями, а я завжди захоплювався гарними людьми, соромився з ними навіть розмовляти, пітнів, затинався, і не смів глянути в прекрасні обличчя, бо вони засліплювали мене, як сонце.