— Де ви вивчали англійську мову? — запитала Сацукі водія в автомобілі під час повернення до готелю.
— Упродовж тридцяти трьох років я був водієм норвежця, власника торговельної фірми коштовностей у Бангкоку, і весь той час розмовляв з ним англійською.
— Зрозуміло, — сказала Сацукі, пригадавши, що колись у лікарні Балтимора з нею працював один данський лікар з такою самою англійською мовою. Граматично правильною, без акценту і без вживання сленгу. Зрозумілою, чистою, але трохи безбарвною. Однак зустріч у Таїланді з людиною, яка говорила англійською мовою норвезького крою, була для неї несподіванкою.
— Той норвежець любив джаз. Завжди слухав його в автомобілі з касет. І я, бувши водієм, звичайно ж, звик до неї. Три роки тому він помер, і я отримав у спадок автомобіль і всі касети. Одну з них ви зараз чуєте.
— Виходить, після смерти хазяїна ви стали незалежними і почали обслуговувати іноземців у ролі гіда й водночас водія?
— Саме так, — відповів Німітто. — У Таїланді є чимало гідів і водночас водіїв, але тільки я маю “мерседеса”.
— Напевне, він вам довіряв?
Водій довго мовчав. Здавалося, не знав, що відповісти. Нарешті відкрив рота:
— Докторе, я — нежонатий. І ні разу не одружувався. Упродовж тридцяти трьох років, так би мовити, був його тінню. Бував усюди, куди він їздив, допомагав йому в усьому, що він робив. Ніби став його частиною. Поступово навіть забув, чого в душі прагну.
Водій збільшив гучність магнітофона. Звучало густе соло саксофона.
— Скажімо, заходить мова про музику. Хазяїн каже: “Німітто, добре вслухайся в цю музику. Проникни в кожен рядок імпровізації Колмана Гокінса. Прислухайся до того, що він збирається нам розповісти цим рядком. Це розповідь про вільну душу, яка намагається вирватися з грудей. Така душа є і в мені, і в тобі. Слухай, її звучання ти, мабуть, чуєш. Гаряче зітхання, душевний трепет...”. Я кілька разів слухав цю музику, напружував вуха і чув звучання душі. Однак не впевнений, чи справдічув це своїми вухами. Коли довго живеш з кимсь і дієш за його підказками, то певною мірою стаєш разом з ним одним цілим. Ви розумієте, що я кажу?
— Начебто розумію, — відповіла Сацукі.
Слухаючи розповідь водія, вона раптом подумала, що, може, між водієм та його хазяїном були гомосексуальні стосунки. Ясна річ, це було лише інтуїтивне припущення. Без жодних підстав. Однак така гіпотеза, здавалося, дозволяла зрозуміти те, що водій хотів висловити.
— А проте я ні про що не шкодую. Якби мені було даровано ще одне життя, я, мабуть, ще раз повторив би те саме. Зовсім те саме. Як ви на це дивитеся, докторе?
— Сама не знаю, — відповіла Сацукі. — Уявлення не маю.
Водій більше нічого не казав. Вони перебралися через гору, де водилися попелясті мавпи, й повернулися до готелю.
В останній день, напередодні її повернення на батьківщину, в Японію, Німітто повіз Сацукі після плавання до найближчого села.
— Докторе, маю до вас прохання, — сказав він, поглядаючи на неї у дзеркалі заднього виду. — Особисте прохання.
— Цікаво — яке? — відповіла Сацукі.
— Можна у вас забрати годину часу? Я хотів би повезти вас в одне місце.
Сацукі не заперечувала. І навіть не спитала, куди саме. Вже давно вирішила в усьому покладатися на водія.
Та жінка, до якої вони їхали, мешкала в маленькій хатині на самому краю села. І село, й хатина мали вбогий вигляд. Каскади вузеньких рисових терас на косогорі, худюща й брудна худоба. Дорога — вся в калюжах, у повітрі дух коров’ячого кизяка. Поблизу бродять собаки. З пронизливим гуркотом, розбризкуючи навсібіч грязюку, промчав мотоцикл. Голопуза дітлашня стояла на узбіччі й зацікавлено дивилася на автомобіль Німітто. Сацукі знову приголомшило таке близьке сусідство бідного села й висококласного готелю.
Жінка була стара. Років під вісімдесят. Її порепана чорна шкіра була в глибоких зморшках. На згорбленій постаті висіла довга квітчаста сукня. Побачивши її, Німітто привітався, склавши долоні. Стара відповіла тим же.
Сацукі сіла за стіл навпроти старої, водій — збоку. Спочатку він про щось говорив зі старою. Як на її вік, голос у неї був бадьорий. Та й зуби, видно, не повипадали. Потім стара перевела погляд на Сацукі й подивилася їй просто в очі. Погляд був гострий і пильний. Від такого погляду Сацукі відчула неспокій — наче звірятко, яке опинилося в тісно приміщенні й не знає, як з нього втекти. Незчулась, як уся вкрилася потом. Обличчя запашіло, дихання стало вривчастим. Хотіла вийняти з торбинки й ковтнути пі_улку, однак не було води. Мінеральна вода залишилася в автомобілі.
— Будь ласка, покладіть обидві руки на стіл, — сказав водій. Сацукі послухалася. Стара простягла свою руку до правої руки гості. Своєю маленькою, але сильною рукою вона міцно стискала долоню Сацукі упродовж хвилин десяти (а може, двох-трьох хвилин — хто його знає) і вдивлялася в її очі. Сацукі, ледве витримуючи такий погляд, раз по раз хустинкою в лівій руці витирала піт з чола. Нарешті стара глибоко зітхнула й відпустила руку Сацукі. Потім, обернувшись до Німітто, щось розповіла йому тайською мовою. Водій переклав англійською.