— Вона каже, що у вашому тілі міститься камінь. Твердий білий камінь. Завбільшки з дитячий кулачок. Звідки він узявся, вона не знає.
— Камінь? — перепитала Сацукі.
— На тому камені по-японському написано щось, чого вона не розуміє. Маленькими чорними ієрогліфами. З вигляду вони старі, а це означає, що ви живете з каменем уже багато років. Вам треба кудись його викинути. Бо інакше після смерти й спалення вашого тіла камінь усе-таки залишиться.
Стара обернулася тепер до Сацукі й довго щось розповідала по-тайському. Із звучання її голосу Сацукі зрозуміла, що мова йде про важливі речі. Водій знову зробив англійський переклад.
— Найближчим часом вам присниться велика змія. Зелена змія, вкрита лускою. Виповзатиме із діри в стіні. Коли виповзе на метр, хапайте її за шию. І не випускайте з рук. З вигляду змія здаватиметься страшною, але насправді вона не завдає шкоди. А тому не треба її боятися. Тримайте її міцно обома руками. З усієї сили, думаючи, що це — ваше життя. Не випускайте її з рук і тоді, коли прокинетеся. Та змія проковтне ваш камінь. Зрозуміли?
— Слухайте, а, власне, що...
— Кажіть — “зрозуміла”, — суворо промовив водій.
— Зрозуміла, — підтвердила Сацукі.
Стара мовчки кивнула головою. Й знову обернувшись до Сацукі, щось сказала.
-Той чоловік не вмер, — перекладав водій. — На ньому немає жодної подряпини. Можливо, ви цього й не прагли. Але для вас це велике щастя. Подякуйте власному щастю.
Стара ще щось коротко сказала водієві.
— Розмова скінчилася, — повідомив він. — Вертаймося до готелю.
— Це що, ворожба? — запитала Сацукі вже в автомобілі.
— Докторе, це — не ворожба. Так само, як ви лікуєте людські тіла, та жінка лікує людські душі. Головно пророкує сни.
— Якщо це правда, то треба було її винагородити грошима. Та я від несподіванки про це геть-чисто забула.
Німітто майстерно керував автомобілем на крутому повороті гірської дороги.
— Я заплатив. Невелику суму. Вважайте це знаком моєї приязні до вас.
— Ви усіх туристів туди возите?
— Ні, докторе. Лише з вами поїхав.
— Чому?
— Докторе, ви — прекрасна людина. Розумна, сильна. Але, здається, ввесь час зволікаєте. Вам треба спокійно приготуватися до смерти. Якщо й далі всі сили віддасте лише на те, щоб жити, то не зможете гідно вмерти. Треба потроху змінюватись. У певному розумінні життя й смерть рівноцінні.
— Слухайте... — сказала Сацукі, знявши окуляри і подавшись уперед.
— Що таке, докторе?
— А ви вже приготувалися до гідної смерти?
— Докторе, я вже наполовину мертвий, — відповів водій так, наче говорив про щось звичайне.
Тої ночі, лежачи у просторому чистому ліжку, Сацукі плакала. Усвідомила, що поволі наближається до смерти. Усвідомила, що в її тілі міститься твердий білий камінь. Усвідомила, що десь у темряві ховається зелена змія, вкрита лускою. Думала про ненароджених дітей. Вона їх знищила, скинула у бездонну криницю. І впродовж тридцяти років ненавиділа одного чоловіка. Прагла його смерти в тяжких муках. А тому глибоко в душі прагла навіть землетрусу. В якомусь розумінні саме вона його спричинила. Той чоловік перетворив її душу й тіло на камінь. Попелясті мавпи в далеких горах мовчки дивилися на неї так, ніби хотіли сказати: “Докторе, в певному розумінні життя та смерть рівноцінні”.
Зареєструвавши багаж в аеропорті, Сацукі вийняла з конверта кілька стодоларових купюр і простягла Німітто.
— Велике спасибі. Завдяки вам я провела приємну відпустку. А це — подарунок від мене, — сказала вона.
— Докторе, дякую за вашу турботу, — відповів водій і взяв гроші.
— Слухайте, а чи не маєте ви часу, щоб випити десь кави?
— З радістю вип’ю разом з вами.
Обоє зайшли в кафетерій. Сацукі пила чорну каву, а Німітто — з вершками. Сацукі довго крутила чашку на тарілці, а потім, дивлячись співрозмовникові в очі, розпочала:
— Правду кажучи, досі я нікому не відкривала цієї таємниці. Довго не могла її висловити. Жила сама з нею. Однак тепер хочу, щоб ви мене вислухали. Мабуть, тому що ми з вами більше не зустрінемося. Після того, як раптом помер мій батько, мати, не порадившись зі мною...