Гарлан Еллісон
«Покайся, арлекіне!» — скрикнув Цокотун
Завжди існують люди, яких непутить: «До чого все це?» Усім тим, кого ятрять схожі питання, усім тим, кого треба ткнути носом, хто жити не може без правди-матки, присвячується:
«Люди у своєму загалі несуть державну повинність, головним чином, не як люди, а наче машини у тілах своїх. Вони військо постійне і ополчення, тюремники і жандарми, вони посполите рушення тощо. Здебільшого в чоловіка немає волі, ні що стосується свободи думки, ні що стосується свободи вибору; він є дерево, земля чи камінь; а дерев’яного боввана легше обробити. Такий не викликає довіри більшої, аніж опудало солом’яне чи кавалок болота. І оцінюють їх за мірилом кінським або ж собачим. І саме таких зазвичай вважають громадянами добрими. Решта, як-от більшість законників, державників та урядників, несуть державну повинність розумом своїм, і позаяк вони рідко тямлять між добром і злом, то часто без наміру прислужують Лукавому, геть ніби Господу Богу. І вже геть мало хто — наприклад, звитяжці, патріоти, мученики, реформатори у найкращому значенні слова і люди — несуть державну повинність совістю своєю, а відтак неодмінно чинять опір своїй країні, за що остання вважає їх ворогами».
Це самісіньке осердя. Тож почніть зараз із середини, а потім дізнайтеся про початок; кінець дасть собі раду сам.
Через те, що це був світ як світ, той світ, на який йому дозволили перетворитися, зо кілька місяців його вчинки лишалися поза бентежною увагою Хранителів Плавного Руху Машини, тих, хто здобрював найкращою оливою трибки та пружини культури. Аж поки стало очевидно: якимсь чином, якимсь робом він перетворився на лиходія, добродія, або ж навіть героя в очах (як то говорили серед Номенклатури) «емоційно нестабільного сегменту населення», і справу не доповіли Цокотуну та його юридичному апарату. Але на той момент (через те, що це був той самий світ як світ) вони вже не могли провістити його появи — рецидив недуги, давно забутої і несподівано об’явленої в системі, що, заслабка, давно позбулася імунітету — і дозволили йому стати реальністю. Тепер він набрав форми і суті.
Він став особистістю — чимось, від чого система була очищена багато десятиріч тому. Але ж ось вона, і ось він, персона, імпозантнішої не придумаєш. У певних колах, колах середнього класу, його вважали огидним. Вульгарним самохвалом. Анархістом. Безсоромником. Поміж інших він викликав лиш смішки — серед тих прошарків, де мислі коряться формі й ритуалу, скрупульозності та пристойності. Та в самісінькому низу, ой, в самісінькому низу, де людям завше бракувало своїх святих і своїх грішників, свого хлібу і своїх видовищ, своїх героїв і своїх лиходіїв, його вважали Боліваром; Наполеоном; Робіном Гудом; Діком Бонґом (Асом з асів)[3]; Ісусом; Джомою Кеньяттою[4].
А на самісінькій верхівці — де будь-який дрож чи вібрація погрожує скинути всіх заможних, могутніх та вельможних із їхніх сідал (геть наче Катастрофічного Келлі[5] під суспільним прицілом) — його вважали загрозою; єретиком; бунтівником; ганьбою; небезпекою. Знали його по всій вертикалі, в глибині самісінької душі, але важливі реакції відбувалися тільки високо нагорі і далеко внизу. На самісінькій верхівці і на самісінькому дні.
Отже, таким чином його справа, разом із його хронокарткою табельного обліку та кардіоплатою опинилися в кабінеті Цокотуна.
Цокотун: набагато вище метра вісімдесяти, в основному мовчазний, тихий чоловік, що тирликає, коли все йде час-як-треба. Цокотун.
Навіть в ієрархічних закапелках, де народжувався страх, де страх не відчували, його називали Цокотуном. Щоправда, тільки поза очі.
Людину ніколи не звуть ненависним ім’ям. Особливо тоді, коли ця людина із-за своєї машкари спроможна вкорочувати хвилини, години, дні й ночі, роки вашого життя. Не поза очі його звали Магістром Хронометражу. Так було безпечніше.
— Це те, що він із себе уявляє, — щиро тихо мовив Цокотун, — але ж кого він із себе уявляє? На хронокартці в моїй лівій руці тільки ім’я, назвисько того, чим він є, а не ким він є. Кардіоплата в моїй правій руці теж має ім’я, не кому його дали, а лиш чому його дали. І перш ніж коротити йому віку за законом, мушу знати, ким є той, чим він є.
— Хто цей Арлекін? — спитав він у своїх підлеглих, усіх своїх нишпорів і рубак, комуносів та стукачів, і навіть міньйозів.
Куди й поділася плавність його мови, деренчання слів — це вам не час-як-треба.
Проте ніхто ще й ніколи не чув од нього такої довжелезної промови за один раз — його підлеглі: ані нишпори, ані рубаки, ані стукачі, ані комуноси, от тільки не міньйози, які взагалі мало що й коли знали. Метнулися шукати навіть останні.
Хто такий Арлекін?
Високо вгорі над третім рівнем міста він скоцюбився на гучливому алюмінії рамкової платформи вітроплава (тьхух! а як же, вітроплава! бульбопланера — й не більше — з абияк склепаним буксирувальним вушком) і придивлявся до акуратної мондріанівської забудови[6] унизу.
Десь поруч — лунало розмірене «лівою-лівою» зміни, що взута у кросівки маршувала до заводу роликових вальниць Тімкіна о 14:47. Хвилиною пізніше — рівно — він почув тихіше «правою-правою» п’ятигодинної (нічної) зміни, що стрункими лавами верталася додому.
Риси його засмаглого обличчя розпливлися у розбишацькому вишкірі, а на щоках із мить з’явилися ямочки. Пошкрябавши рудувату чуприну, він здригнувся у своєму блазнівському костюмі, наче ладнався до чогось такого наступного, потім натиснув важіль і пірнув із вітроплавом униз, прогнувшись під вітром. На бриючому польоті він прослизнув над спішохідними переходами, кинувши машину заледве на висоту якоїсь пари метрів, примудрився наполохати торочки модниць і, запхавши бецмани у свої капловуха, висолопив язика, пустив очі під лоба та як розхайдохався. Сяка-така, а все ж таки диверсія. Одна зі спішоходів задріботіла й перечепилася, розкидавши довкруж і навсібіч усі свої пакунки; ще одна обмочилася, а третю настільки занесло з перехнябом, що лакеям довелося зупиняти автомат спішохідної доріжки, поки жінку приводили до тями. Сяка-така, а все ж таки диверсія.
А він заломив віраж на свіжому тиховії, і сліду його не стало. Гей-гоп.
Облетівши карниз Дому хронометричної науки, він розгледів нову зміну, що якраз умощувалася на спішохідній доріжці. Вишколеними кроками, ощадливо рухаючи ногами, люди шикувалися на повільній смузі (наче той кордебалет із допотопних фільмів Базбі Берклі[7] кінця 30-х років), страусиними переступами добиралися до експрес-лінії і конвеєрним способом рушали геть.
Знов — передчуття! — у розбишацькому вишкірі розпливлося обличчя, і стало видно, що зліва бракує зуба. Пірнув, пролетів і захурчав над ними; опісля розстібнув защіпки на доморобних риштаках рипучого вітроплава, звільнивши те, що не мало звільнитися передчасно. З одкритими риштаками човен промайнув над фабричними робітниками, і хвиля карамельок вартістю півтораста тисяч доларів хлинула на експрес-лінію.
Карамельки! Мільйони і мільярди пурпурових та жовтих зелених та лакричних виноградних та малинових м’ятних кругленьких гладеньких хрустких зовні та м’якеньких-рихленьких усередині та цукристих і стрибучих плигучих вертких цокотливих гуркітливих стрімких засипало голови та плечі, каски та панцирі тімкінців, цукерки торохкотіли спішохідною доріжкою, скакали по сторонах та качалися попідніжжю, заполоняли небо над головами всіма барвами радості, дитинства й свят, ллючи дощем, суцільним потоком, зливою кольору й смаку з небес, вдираючись в універсум здорового глузду та розмірено-ритмічного порядку оскаженілою новизною дурнуватого відчайдуха. Карамельки!
Уся зміна загорлала й заревла, кинулася врозтіч, похитнулися її ряди, а карамельки потрапили до спішохідної машинерії, і доріжки розродилися гидосвітним скреготінням, геть наче мільйони нігтів шкреблися по класній дошці. Спішохідні доріжки сукупно закашлялися, зашкварчали і всі разом стали. Люди повалилися навсірізнобіч, як солом’яні діди, та при цьому реготіли й запихалися малюсінькими карамельними крашанками усіх дитячих барв. Ото було свято, веселощі, неповторне божевілля та гиготіння. Проте...
1
Тóро, Дéвід Гéнрі (Thoreau, 12.07.1817, Конкорд, Массачусетс, США — 6.05.1862, там же) — видатний американський філософ-трансценденталіст, плідний письменник, поет, публіцист, громадський діяч. Фундатор національної літератури. Послідовник Ральфа Емерсона (1803–1882). Проповідував єднання людини з природою, зокрема у своїй чи не найзнаменитішій книзі «Волден, або Життя у лісі» (1854). Помер від туберкульозу. Вважається, що ідеї Г. Д. Торо справили значний вплив на Магатму Ґанді, Л. М. Толстого, Дж. Ф. Кеннеді, М. Л. Кінґа тощо.
2
«Громадянська непокора» (CivilDisobedience, 1849) — знамените есе по мотивах публічних лекцій, що утвердило Г. Д. Торо як аболіціоніста, борця із сучасною йому системою оподаткування і супротивника агресивної військової політики США, а також упровадило поняття громадянської непокори.
3
Бонґ, Рíчард («Дік») Áйра (Bong, 24.09.1920, Сьюпіріор, Вісконсін, США — 6.08.1945, Норт-Голлівуд, Каліфорнія, США), на прізвисько Ас із асів, або Бінґ-Бонґ — майор ВПС США, пілот-винищувач шведського походження, найкращий американський ас періоду Другої світової війни (42 перемоги), воював на Тихоокеанському театрі бойових дій. Кавалер найвищої військової нагороди США — Почесної медалі Конгресу. Загинув під час випробування реактивного винищувача P-80 Шутінґ-стар, його смерть поруч із атомним бомбардуванням Хіросіми стала головною новиною дня.
4
Кенья´тта, Джóмо (Kenyatta, бл. 1894 р., с. Ічавері, Ґатунду, Британська Сх. Африка — 22.08.1978, Момбаса, Кенія), «Палаючий Спис, Світло Кенії», уроджений Камау ва Муїґаї — східноафриканський громадський і політичний діяч, етнічний кікуйю, фундатор кенійської державності, перший прем’єр-міністр (1963–1964) і президент (1964–1978) цієї країни. Не позбавлений типових вад постколоніальних державців, усе ж таки зміг перетворити Кенію на регіонального лідера, вберіг її від серйозних конфліктів на етнічному, ідеологічному та релігійному ґрунтах.
5
Кéллі,Éлвін «Катастрофа» (‘Shipwreck’ Kelly, 13.05.1893 (?), м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США — 11.10.1952, там же (?)) — американський трюкач, який у 1920-х рр. прославився тим, що міг днями сидіти на тонкій жердині із кріслом нагорі біля якої-небудь установи, чим приваблював до неї увагу, чим і заробляв гроші на життя.
6
«…придивлявся до акуратної мондріанівської забудови…» — тобто, очевидно, нерівномірної прямокутної, забарвленої у три основні кольори. Мóндріа(а)н, Пíтер («Піт») Корнéліс (Mondria(a)n, 7.03.1872, Амерсфорт, Утрехт, Нідерланди — 1.02.1944, м. Нью-Йорк, Нью-Йорк, США) — нідерландський маляр із національної школи абстрактного мистецтва «Де стель», яку заснував разом із Тео Ван Дусбурґом (1883–1931). Власну творчу манеру, побудовану на використанні основних кольорів та сітки з вертикальних та горизонтальних чорних ліній, називав неопластицизмом. Помер від пневмонії.
7
Бéрклі Íнос, Вíльям («Бáзбі») (Berkeley, 29.11.1895, Лос-Анджелес, Каліфорнія, США — 14.03.1976, Палм-Спринґс, Каліфорнія, США) — американський кінорежисер і впливовий хореограф-постановник різноманітних м’юзиклів та шоу-програм. У своїх виставах використовував численні масовки із танцівницями, котрих шикував у складні рухомі геометричні фігури, які часто фільмував згори.