Але що зараз змінилося?
— Ладна, давайте курнемо гашишу, — запропонував Петро, порушивши тишу, що виникла кілька хвилин тому.
— Нє, всі ці експерименти вже без мене, — сказала Аня. — Мені досить пережитого і побаченого наяву. Тоді навіщо ще затуманювати свідомість психоделіками. Ви не розумієте просто, яка це небезпека від цих шаманських ритуалів, спіритичних сеансів. Коли свідомість не контролюється, то виникає велика небезпека різних духів заволодіти тілом людини.
— Все це маячня, — кажу я. — Взагалі я хочу спробувати деякі речовини на собі, щоб від нових вражень написати якусь неймовірну історію. Мистецтво потребує жертв.
Аня мовчки на мене подивилася.
— Ну, як хочеш, а я — пас. Ти просто не повірив в мою історію і тому так зневажливо до цього відносишся.
— А у шо тут вірити? Це ще можна побачити у фільмі, але в реальності такого не буває. Це лише глюки. Ти дуже захопилася наркотиками, розширенням границь свідомості. Ось і все.
— Хто б це казав про наркотики? — завелася вона. — Ніби ти не користуєшся тріпом. Так шо не гони пургу на інших!
— Шо ви поділити не можете? — втрутився Петро. — Як дві дитини у дитсадку, сперечаються через пісочницю. Ми прийшли сюди за віртуальною реальністю. А не сваритися через дрібниці.
Христина відкриває сумку і ставить на стіл пляшку, що вже перероблена в пристрій для куріння, себто бульбулятор. При появі цього бажаного предмету, очі в деяких учасників шалено заблищали. Але мене гашиш не особливо надихає, бо я останнім часом накурювався до чортиків.
— Христя, в мене є ліпший варіант. Давайте нюхнемо кокаїн.
— Шо? — спитала Юля. — Це вже перебір. Я не хочу ставати наркоманкою.
— Юля, ти ковтаєш пігулки, куриш травку. Ти вже наркоманка. А мені час йти. Я більше цим не займаюся.
Отже, Аня відмовилася і нас залишилося п’ятеро: я, Юрко, Христина, Петро та Юля. Проте, Юля та Юрко віддали перевагу куріння гашишу ніж нюхати більш важкий наркотик. Тому, дві компанії розійшлися по різним кімнатам. Наша трійця залишилася на тому дивані. Петро дістав пакетик із білим порошком і почав розсипати доріжку на журнальному столику.
— Як цю гидоту приймати? — спитала Христина.
— Просто береш і втягуєш обома ніздрями скільки зможеш. Але не більше трьох разів. Інакше тебе понесе в паралельний світ.
Я зареготав від цих слів, ще не усвідомлюючи, що мене чекає попереду.
А попереду, дійсно чекало щось таке, про що не хочеться ні говорити, ні думати. Хоча, з часом усі цінні речі втрачають свою ціну, значення і стають непотрібними. Усе приходить і зникає.
Нарешті до мене доходить, що зараз за цим столом атмосфера стала наелектризована окультизмом і це мене лякає. Але прагнення зазирнути за межу буденної реальності, відчути екзистенційне «я» самого себе, сильніше за усі страхи та сумніви.
— Ну шо, почнемо? — запитав Петро невпевненим голосом, наче вагався перед таким необдуманим, кроком, щоб відчути дихання смерті за спиною. — Учтітє, кокаїн ми пробуємо перший та останній раз.
Всі наркомани так казали колись: ті, що нюхають, ковтають пігулки або колють внутрівенно шприцом. Усі закінчують однаково. Без винятку.
Петро нахиляється до столу і втягує порошок у ніздрі через трубку. Я наступний повторив його приклад, відчувши, що кокаїн забився у носі і зараз буде кровотеча. Кілька разів втягнувши в себе цю наркоту, я сів на диванчик, зручніше вмістившись та чекаючи, коли ВОНО почнеться.
Христина починає реготати і порошок налипає її на щоки. Від цього ми з Петром теж несамовито регочемо, як купа ідіотів. Я ще раз втягую у ніздрі кокаїн. Нічого особливого. Ніякого впливу на свідомість. Я повільно дивлюся на інших учасників божевільного, найдурнішого експерименту в цьому житті і нічого надзвичайного не відчуваю.
Аж раптом я відчув, що мене взяло-таки. Предмети, на яких я намагався сфокусувати свій зір, почали втрачати чітку фактуру усіх необхідних кольорів. Щось почалося дивне і не зрозуміле, а весь світ почав перетворюватися на якісь метаморфози.
— Є контакт! — донеслися до мене слова Петра, як останній зв'язок з реальністю, остання ниточка, яка поєднувала мене з тутешньою дійсністю. — Всьо, тепер ми під єдналися до нірвани! Ні хуя собі!
Далі я вже нічого не чую, бо відчуваю таке, що не можна піддати жодній інтерпретації. Все, що я бачу перед очима починає розпливатися, тріскатися, наче посохла земля, розповзатися і перемішуватися в купу. Те, що було раніше реальністю, зараз повністю видозмінюється, трансформується, переходить в Ніщо, яке поглинається ще більшою Безконечністю, що мене лякає. Мене просто пробиває на усе сприйняття світу: відкриваються очі в самих найнесподіваніших місцях, усіх молекулах та атомах мого тіла. І я стаю одним великим всевидящим оком, яке бачить усе навколо себе та усе у середині самого себе, та усередині середини самого себе…