Така несвідома взаємодія постійно впливає на мою свідомість. Іноді, я відчуваю, що я це не є той самий я, а ніби хтось інший, чужий.
Взагалі я завжди буду саме таким, яким ви хочете мене бачити. Чи готові ви мене сприймати далі і слухати все до кінця? Якщо так, то рухаємося вперед.
Наскільки добре себе пам’ятаю, я все життя постійно рухаюся кудись. Не важливий напрямок і не важливий результат. Процес — ось що має значення. Поки він триває, я ще існую в цьому світі. Тому, я спробую себе ідентифікувати, як конкретну особистість із своїми певними недоліками та перевагами, що вирізняють мене поміж інших людей.
Власне, мене звати Остап Дорошенко. За освітою я фінансист, а за покликанням душі — письменник. Прозаїк та поет. Причому, доволі успішний та популярний, якщо вірити газетним виданням, авторитетним митцям, критикам і враженням деяких найзавзятіших бібліофілів. Вже у двадцять три роки я опублікував три романи, які стали бестселерами в Україні та за її межами. Звичайно, гонорари були не такі високі, як я малював собі в заповітних мріях, але суми, що поступали від продажу накладу книг в нас та перекладів за кордоном, були достатніми для нормального людського життя із середнім та навіть трохи вищим достатком.
Власне, саме переклади книжок та можлива майбутня екранізація мого першого роману (про це ще рано думати, але мріяти можна) посприяли значному поліпшенню фінансового становища для молодого легеня, яким я був на той момент. Тому, окрім літератури я жодним іншим чином грошей не заробляв. Працювати на чужого дядечку, батрачити від дзвінка до дзвінка, зранку до вечора мене аж ніяк не надихало. Мені страшенно повезло, що я заробляв на життя тим, що мені дуже подобається.
Перебуваючи на вільних хлібах митця, і, звикши вести маргінальний, інтровертний спосіб життя богеми, останній рік я переїхав від батьків жити в окрему двох кімнатну квартиру, яку знімав у одній літній жінки. Там і відбувався процес написання творів, дуже часто в атмосфері тютюнового диму цигарок чи сигар та алкогольного/наркотичного сп’яніння. Не скажу, що це особливо стимулювало написання книжок (як приклад, перший свій роман «Артефакт» я написав з ясним розумом і майже цілковитою тверезістю), але це змінювало звичайний стан свідомості на інший утопічний і екзистенціальний, коли усе несвідоме єство людини виходить з глибин особистості на поверхню, в епіцентр реального світу.
Це мене до біса лякало, але і водночас інтригувало. Захоплювало. Відкривало попереду широчезні горизонти майбутнього.
Як не дивно, усі погані звички в мене з’явилися не в школі, як у більшості моїх однолітків, а на початку навчання в університеті. Хоча, тут і немає чим пишатися чи хвастатися, але я спробую принаймні передати цю розповідь в такому настрої, який в мене був тоді, коли це, власне, почалося.
Отримавши свободу та насолоду від безтурботного, гламурного, студентського життя, я прагнув досягти якомога більше вражень, відчуттів та переживань, що існували зі мною в одній площині. Тому, не помітно для всіх і в першу чергу для себе, я почав пити спиртні напої (звісно, все почалося з пива), а трохи згодом додалася звичка палити цигарки. Мені просто хотілося бути в дусі часу, модним, крутим з понтами, впевненим у собі мачо. Крім того, моє екзальтаційне, графоманське захоплення літературою штовхало на дослідження границь власних можливостей, відкриття усіх потаємних закуточків підсвідомості.
Після отримання диплому і перед початком нової сторінки в своєму житті, я надудлився під зав’язку, додавши до алкоголю, ще гашиш, що повністю мене вирубало на деякий час. Так не повинно було продовжуватися далі, але після переїзду в окрему квартиру, я почав безконтрольно спиватися і курити коноплю.
Це остаточно підштовхнуло мене у прірву. Я опинився дуже близько від смерті і лише тоді усвідомив, що весь процес руху може припинитися в одну-єдину мить від затуманеної психотропними речовинами свідомості. Лише якесь внутрішнє, перманентне «Я» допомогло мені триматися на плаву далі, незважаючи на сильний шторм.