З комори вийшла повна, приземиста жінка в потріпаній робочій фуфайці і синіх спортивних штанах, на яких поналипали куряче пір’я. В руках вона тримала відро з молоком. Очевидно, щойно подоїла корову і тепер має свіже, парне молоко на вечір.
— Слава Ісусу!
— Доброго вечора! — привітався я.
— Дарцю, це мій гість Остап. Він буде ночувати у нас. Я його підвіз від старої балки.
— Це добре. А звідки ви? — господиня з не прихованою цікавістю уважно на мене дивилася.
— Із Дніпропетровська.
— О, то ви з великого міста! Напевно, там життя вирує, так?
— Звичайно, — підтвердив я.
— А в нас така тиша, спокій. Немає оцієї метушні та великих заводів…
— Жінко, досить теревенити! — втрутився Мішко. — Давай, краще накривай стіл. Остап вже їсти хоче. Та й я голодний, як вовк!
Через п’ять хвилин, коли їжа опинилася на столі, я не чувся, як з’їв усе, що лежало в тарілці і ще й добавку просив. Набивши шлунок, ми випили по чарочці горілки, закусивши соленими огірками. А потім пішли на двір курити. На вулиці вже було темно і досить прохолодно. Початок осені був вітряним. Дощі, які починаються восени сьогодні мовчали. Небо було вкрите мільярдами зірок, що не зворушено зверху дивилися на нас.
— Ну шо, як тобі в нас? — питає Мішко, затягнувшись цигаркою.
Кінчик сигарети відблискує в пітьмі яскравим помаранчевим вогником, сіруватий дим взагалі не видно. Я присів на в почіпки біля сходинок і курив, дивлячись в темну далечінь, де починався ліс.
— Дякую, дуже затишно. Так спокійно.
— Не кажи. В нас немає цієї місцевої метушні, шуму транспорту. Але це село вимирає. Через кілька десятків років нікого тут не зостанеться. Молодь віддає перевагу мегаполісам. А старі подихають… От скоро тут нікому буде жити. Останеться ніц одне кладовище…
— Ви завжди можете перебратися в місто, — обережно зауважив я. — Там хоча б людей багато. І є всі необхідні речі.
— Звичайно, але я нізащо не проміняю це таємниче село. Тут пройшло все моє дитинство. В селі все-таки існує багато легенд, секретів. Ходять містичні історії про незрозумілі речі…
— Легенди? — питаю я без особливого інтересу, але хочу підтримати бесіду з господарем, що допоміг мені.
— Ну да. У нас тут стільки містичних історії, що любий письменник вважатиме це райським місцем для нових сюжетів.
Прохолодний вітерець роздуває мені волосся, наче подає певний знак. Знак, що я не випадково тут опинився.
— І багато писак до вас сюди приїздять?
— Був один чувак. Але він більше алкоголік, ніж літератор. Хоча це існує за сумісництвом… Ой, вибач… Я не те мав на увазі.
— Та нічого…
Але я чудово розумію, що у його словах існує велика частина істини.
— Мішку, а шо за історії ходять навколо цього села? Щось аномальне?
— Е-е, та тут ціла купа легенд. І про відьму, і про дівчину, що спілкувалася з духами, а потім наклала на себе руки.
— Розкажи про цю дівчину, — попросив я.
— Гаразд. Це сталося років тридцять з гаком назад. Я тобі був молодим, амбітним. Щойно з армії повернувся. Ну… жила собі одна дівчина. Не пам’ятаю імені, назву Катерина. Вона народилася в місті, але приїжджала сюди до дідуся та бабусі в гості. Особливо в літку, коли можна було скупатися у прохолодній річці. Сусідні діти помітили, що ця Катерина була трохи відлюдькуватою, дуже дивною. Соціофобкою, одним словом. З дитинства вона почала дуже багато читати окультної літератури. Цікавилася різними аномальними явищами. Серйозно вивчала різні шаманські ритуали, спілкування з духами, виконувала ритуали відьми. Дівки було двадцять років. В її віці багато дівок виходили заміж, а Катерина читала свої книжки. Хлопці спочатку залицялись, але потім зрозуміли, що з аутичної баби толку не буде… З кожним роком, ці дивні захоплення містичними речами заходили все далі. Дійшло вже до того, що вона взагалі замкнулася, відгородилася від зовнішнього світу. Її дідусь та бабуся вже померли і вона жила тут одна. Проводила якісь магічні ритуали, ковтала колеса і намагалася ввійти в контакт для спілкування з вищими силами.
— А в чому це проявлялося? Яким чином Катерина вступила в контакт із нечестю? — зацікавлено спитав я.
Мішко здивовано на мене глянув. Лише темрява могла приховати мій справжній вираз обличчя: розгубленість.
— А звідки я знаю?! Я шаманськими ритуалами не цікавлюся. Ця Катерина була просто одержима такими речами, розумієш? Вона досліджувала вплив психотропних речовин на власному організмі. А це почало давати страшні наслідки.