Данько ще під час танців запримітив таку собі кралю, що аж подих забиває. Відшила вже декількох хлопців, але ж і Данько не простий собі хлоп. Очевидячки, що й дівчина накинула на стрункого красеня оком, бо не відмовилась стрибнути разом із ним через вогонь. І коли трохи пізніше Данько дозволив собі неабияку зухвалість — злегка обійняти красуню за плечі, вона нічого не мала проти.
— Звідки ти, дівчино, як тебе звати?
— Ярина. Я з Вишатинців.
— То ти працюєш на тіуновому обійсті?
— Ха, чого б я працювала! Хай хлопки працюють. А я дочка тіуна Ратка.
— Овва! — «Все-таки наврочив Бурмило. З тіунівною зійшовся».
— А ти хто єси? Хто твій батько?
— Даньком мене кличуть. А батька в мене нема, загинув у бою з половцями. І мати померла, коли я був маленьким. Я живу разом з Дідом. Його всі прозвали Волхвином, може, знаєш?
— То ти поганин? — спитала Ярина з ледь прихованим розчаруванням. Спитала, як ножем під серце вдарила. Данько зняв руку з її плеча, а в грудях у нього закипіла злість. «Що, не подобається поганин? Подивилася на мою гарну одежу й зметикувала, що я велике цабе?» А вголос сказав:
— Та який же я поганин? Сам отець Спиридон каже, що ми однобожці, а не багатовірці-язични-ки…
Вони пройшли ще кілька кроків. Мовчанка, яка запанувала, була нестерпною, і першою її порушила дівчина.
— А тато казали, що на Купала всіх язичників половлять і до боярина відправлять.
Зміст сказаного лише за хвилю дійшов до Данька. Він міцно схопив Ярину за руки.
— Що ти сказала?!
— Ой, боляче! Те, що чув. Вранці приїхав якийсь чернець із боярським гриднем[16] та кількома озброєними челядниками і сказали всіх язичників… зловити. Та пусти мене!
Новина була занадто приголомшливою, аби одразу щось зметикувати. Та розгубленість минула за хвилину. Треба попередити Діда, рятувати друзів-старосільчан!
І хоча негоже було залишати дівчину саму ось так серед ночі, вибору у Данька не було.
— Бувай! Може, ще побачимося! — кинув він і метнувся стежкою додому. До нього долинув її плач, але то пусте.
Годі було шукати своїх, щоб попередити. Що й казати, час був обраний тіуном вдало. Навіть Даждьбог їх уже заплющив своє око і не бачив, як ґвалтують його онуків.
…Данько запізнився. Хижа догорала, а вої бігали по капищу і рубали дерев'яних ідолів. Хлопець кинувся до найближчого нападника і заїхав йому у вухо. Той упав мов підкошений. Данько вихопив у нього з рук сокиру і напав на іншого супротивника. Воїн заледве встиг ухилитися.
Хлопець не помітив, як іззаду до нього підкрався ще один вой і накинув йому на шию удавку. У Данька потемніло в очах…
Розділ 5
У ДАЛЕКИЙ ПОХІД
Усім славний боярин Іван, син Вишати. Ще змолоду здобув він славу звитяжця й богатиря. Його поважає князь, йому заздрять сусіди, його бояться хлопи. Рід Вишатичів старовинний, веде свій початок від Гуда — особистого охоронця князя Ігоря й княгині Ольги. І вотчина у боярина Вишатича, як до нього шанобливо звертаються, чималенька: з десяток великих сіл та безліч маленьких. Будинок Вишатичів не згірш княжих хором.
Одне лиш погано — не вдався його син Левко у батька.
Іван Вишатич, а ще більше жона його Миловида, змалку потурали примхам Левчика. І коли хлопець підріс, його віддали у науку до дяка Феофана. Хто ж міг подумати, що той гаспидський дяк (Господи, прости на слові!) так задурить голову молодцеві?!
А все ж, здавалося, йшло на добре. Три роки тому засватали йому дівицю з доброго роду на ім'я Світловида. Дівка — кров із молоком! Сам боярин Іван поряд із нею відчував себе безвусим юнаком. Вона, правда, привезла за собою невеликий посаг. Та що з неї, сироти, яка росла разом із тіткою, візьмеш? Боярин Вишатич навіть думав, що то на краще. Не буде дерти носа перед Левчиком, буде знати своє місце.
Турбувало, щоправда, те, що й після одруження Левчик більше волів ходити в церкву, розмовляти з божими людьми, ніж бути поряд із батьком чи милуватися з молодою дружиною. Та Вишатич на те спочатку не зважав. Що вони бачили у своїй молодості? Війни, походи, знову війни, знову походи. Якби не батько його, воєвода Вишата, що встиг засватати йому Миловиду, то він й досі парубкував би, ходив би в степ, спав на кулаку та вітром укривався. Хай хоч синочок його про спасіння душі вчасно потурбується, вченості набереться. Он боярину Івану вже на шостий десяток завернуло, а він досі «аз» від «буки» не відрізнить. А господарство нікуди не втече.