Озброєний рогатиною, хлопець вискочив із хати. Охрипле порося вже тільки кувікало, а щось велике марно борсалося, застрягши в огорожі, і майже жалібно скиглило.
— Що, сіроманцю, наївся?! — вигукнув радісно Данько і замахнувся рогатиною.
Цієї миті із-за хмар з'явився блідий місяць, скупо кинувши своє сріблясте світло. Данько розгледів безпомічного розбишаку, і йому чомусь стало шкода вовка.
Несподівано навіть для самого себе Данько не вдарив сіроманця рогатиною, а піддів край огорожі. Вовк, відчувши, що стало дещо вільніше, заборсався щосили і таки вислизнув із пастки. Данько огрів сіроманця поперек хребта рогатиною і різко свиснув. Сіроманець, тявкнувши від переляку, кинувся геть.
— Е-ге-гей! — закричав йому услід хлопець. — Не тягай людську скотину!
Забравши геть змерзле порося до хатини, Данько ліг спати.
Та спати цієї ночі йому не довелося. Десь за північ Данько прокинувся від якоїсь неясної тривоги. Хлопець прислухався.
Рип-рип. Рип-рип — хтось повільно ходив біля хати. Рип-рип. І знову тиша.
Прислухаючись до чиїхось кроків, Данько гадав, хто це. Ні, не вовки. Або ведмідь, що не нагуляв за літо жиру, або… Або якийсь тать чи недобра людина забралася до них. Рип-рип.
Хлопець, намагаючись жодним звуком не виказати себе, взяв до рук рогатину. Під боком зарохкало поросятко і знову стихло.
Прочинивши тихенько двері, Данько вислизнув на подвір'я. Нікого не було. Блідий місяць так само визирав із-за хмар.
Рип-рип. Рип-рип — невідомий віддалявся від хати.
Данько вискочив за подвір'я й у нічному світлі побачив… Ні, навіть не людину, а тінь, що майже беззвучно прямувала у бік лісу.
— Гей, стій! — закричав Данько, але невідомий навіть не обернувся. Десь далеко загавкали собаки, і це підбадьорило Данька. Він кинувся за невідомим, загрузаючи у глибокому снігу. Та дивна річ: хоча невідомий і не додав кроку, та відстань між ними майже не скорочувалась.
Лише біля самого лісу постать зупинилася, і Данько мав змогу наблизитись до невідомого кроків на десять. І раптом за спиною у нього завили вовки. Завили так голосно, що Данько обернувся.
Обернувся — та завмер від несподіванки. Ціла зграя вовків ішла по його сліду, так, як оце він ішов за незнайомцем. У місячному сяйві виблискували очі хижаків, і їх було багато, дуже багато. Данько зрозумів усю безглуздість свого вчинку. Навіщо він кинувся за невідомим, сам потрапивши в пастку? І хоча ніхто не вважав Данька боягузом, ба навіть більше, на нього напав дикий страх. Руки заціпеніли, і він навіть не міг ворухнути ними. А вовки вже оточили його з усіх боків.
— То це ти?.. Ти випустив мого данника з пастки? — почув він голос. Навіть не почув, бо цей голос линув не від невідомого, а звучав десь усередині нього.
— Данника? — трохи затинаючись, перепитав Данько.
— Так! — відповів невідомий. Біля його ніг крутився, наче пес, що лащиться до господаря, вовк. І Данько готовий був заприсягнутися, що це саме той вовк, якого він так необережно випустив із вовківні.
— За це я милую тебе! — гримів у його вухах голос невідомого. — І навіть більше. Ти станеш воїном. Справжнім воїном! І це буде скоро. Але за те, що ти вдарив мого данника, ти помреш смертю лютою. Такою, що не побажаєш навіть своєму ворогові. Та це буде нескоро… А тепер іди геть, поки я не передумав!
Несподіваний порив вітру жбурнув просто в обличчя хлопцеві добрячу жменю снігу. А коли Данько, часто моргаючи, протер очі, навколо нікого не було. Данько хотів кинутися стрімголов до хати, але сили покинули його і він упав…
Данько підхопився на ноги. Він усе так само був у рідній хаті. Десь у кутку рохкало порося, радіючи життю. Хлопець витер холодний піт із чола.
Крізь щілини до хати проглядували ранкові промені. Данько обережно вийшов на подвір’я. Слідів нічної пригоди не було видно. Може, ранкова хурделиця замела їх геть, а може… А може, все те примарилося? Данько схопив у жменю снігу та витер ним обличчя.
Коли приїхав Дідо, Данько жодним словом не прохопився про те, що сталося. Боявся, що Дідо його вилає або, що в стократ гірше, підніме на сміх.
З часом Данькові почало здаватися, що все то був сон, страшний сон. І він забув, викинув із пам'яті ту ніч.
А вовки з того дня кудись зникли, і Дідова вовківня так і простояла до весни порожньою.
Розділ 2
КНЯЖІ ДУМИ