До поєдинку Данька споряджав особистий зброєносець графа. Коли русич переступив поріг зброярської кімнати володаря Едесси, у нього просто розбіглися очі. Чого тут тільки не було! Раймунд добре знався на зброї і не шкодував грошей на її придбання.
Різноманітні обладунки, дорогі дамаські та толедські мечі, багатий вибір кинджалів (як східних, так і західних), чеканів, бойових сокир, палиць, списів та іншого спорядження справжнього лицаря. На хвилю Данько навіть позаздрив графові. Для воїна зброя — це його душа, його частка, його внутрішній світ, а не просто знаряддя вбивства.
Спочатку зброєносець допоміг новоспеченому лицареві одягти гамбуазон — хітон для пом'якшення ударів. Мереживо стальних кілець приємно облягло тулуб. Поверх кольчуги Данько одягнув кілька металевих пластин, і зброєносець міцно затягнув ремінці — цю «подвійну» броню русичі підгледіли у степовиків. Шолом і палицю Данько залишив свої, а ось щит довелося шукати новий. Після недовгих роздумів Данько зупинив свій вибір на щиті візантійського зразка, однак зробленому на Русі — на це вказувало зображення палаючого сонця. Хто був той майстер, невідомо. Але він добре потрудився. Хай сонце замінить молодому лицареві герб, якого той ще не мав.
Потім Данька відвели у замкову каплицю і залишили там самого.
Хлопець став навколішки, та молитва, що мала зірватися з його губ, залишилася несказаною. До кого мав звертатися він із проханням захистити справедливість та дарувати перемогу? До Даждьбога? До Ісуса? До Аллаха?
Ось так, катуючись невідомістю, Данько і простояв на колінах, аж поки за ним не прийшли. Час.
Тричі заревли труби, й герольд проголосив, що на ристалище викликаються шляхетні лицарі Конрад Гуннар із Нідервальду та Даніель де Шато де Шевальє. Бійці б'ються пішо, палицями, на смерть. Данько свідомо вибрав саме такі умови поєдинку, користуючись правом позивача: верхи, як з'ясував Убийвовк, Конрад був сильніший.
Уже перед тим, як русич мав ступити на поле бою, до нього востаннє нахилився Боримир.
— Хлопче! Я не хотів тобі спочатку говорити, але… Славута з Веприка, ну той, рудуватий… Божиться, що впізнав твого супротивника. Це він був з убійниками твого боярина.
Данько примружив очі.
— Що ж, тим краще. Хай Бог розсудить нас! — І зробив крок назустріч своїй долі.
Знову бугаячими голосами заспівали труби чиюсь останню пісню — і замовкли, дозволяючи тиші напруження різати слух.
Бій на палицях — не миттєвий кінний герць, коли переможений перед смертю не встигає навіть злякатися. Бій на палицях прийшов із сивих давен, коли люди кийками лупцювали один одного за шмат м'яса чи жінку. Є в такому поєдинку щось невимовно дике, варварське; тому тамплієри гаряче його заперечували як негідний шляхетних людей. На це люди графа відповідали: а як же славний лицар Ренвар, про якого складено стільки балад? Він віддавав палиці перевагу навіть перед мечем!
Бійці почали сходитись. Кроки за три Конрад зловтішно вигукнув:
— Чи сповідався ти, нещасний, перед поєдинком? Чи потурбувався про свою дідизну?[50]
— Не переймайся тим. У пеклі тобі вистачить і своїх клопотів, — не залишився в боргу Данько.
Бій розпочався.
Конрад не боявся смерті і свято вірив у перемогу. У свої удари він вкладав усю злість на нідерменшів, що так нахабно рвалися до тих самих висот, що й вищі люди.
Данько ненавидів Конрада. Ненавидів не тільки як супротивника, але й як носія червоного хреста на білому тлі. Червоного, як кров Левка, як кров Лизогуба, як кров невідомих братів, що гинули у німецькій неволі.
Супротивники були варті один одного. «Яке їхало, таке і здибало», — казали русичі і тримали кулаки. Тамплієри дружно молилися. Поєдинок на палицях має свої закони. Перемагає не лише сильніший фізично, а й спритніший, витриваліший, розумніший. Рухи бійців тільки збоку здаються повільними та незграбними. Насправді вони неповторно граціозні.
Після одного удару по умбону щита Данько відчув, що ліва рука вже не підкоряється йому. Та, зціпивши зуби, продовжив бій. У роті сухо, як на пательні, легені, здається, ось-ось розірвуться, мов старі ковальські міхи. Навіть щити не витримували поєдинку! А серце шалено калатало у бубон грудей.
Якоїсь миті храмовники, відчуваючи, що їхня бере гору, затягли свій гімн, струсонувши своїми горлянками вже затхле повітря.