— Справді, впізнати важко. Скільки років минуло. — Данько збирався знову скочити на коня. — Приходьте до нас увечері, побалакаємо, повернення моє відсвяткуємо. А де зараз Дід, не знаєте?
— Так це… Поховали ми його ще торік.
У Данька впало серце.
— Умер? А такий міцний був на вигляд, наче дуб. Я думав, він ще моїх онуків няньчитиме…
— Та він і був міцний. Але загинув він.
— Зірвався з дерева?
— Та ні! Зарубали його таті. Біля дупла розореного його і знайшли. Ось так зарубленого, — Бурмило показав від шиї до пояса навскіс.
Данькові стало важко дихати, він рвонув сорочку на грудях.
— Та звідки ж тут таті?! Завжди ж спокійно було! І що, не знайшли убивцю?! Це ж важлива справа![55]
Бурмило огледівся, наче їх хтось міг підслухати на безлюдній дорозі.
— Знайти то не знайшли… Бо хто ж буде шукати. А тільки ж кожен знає, що зять тіуна Ратка дуже до хмільного меду охочий.
— І що?
— А те, що мед у них завжди є, хоча угідь медових у них катма. А ще… Шульга[56] він. А Діда твого саме так і рубанули — зліва направо.
— А що ж пан Вишатич? Князю не жалівся?
— А що жалітись? Князь у нас новий, молодий.
Вишатича він на дух не терпить.
А Славута, зять Ратка, його дружинник. Ось і виходить, що бояри деруться, а холопи кров'ю вмиваються…
Данько стояв стовпом і мовчав. Бурмило кахикнув, нагадуючи про себе.
— Данько, я піду вже…
— Ні, стійте! Ходімо, покажете мені могилу Дідову.
— Та яка ж могила? То християни так ховають. А ми поклали Діда на купу хмизу та й спалили… А попіл розвіяли по вітру над річкою. Старий завжди казав: «Як помру, то розвійте мій попіл там, де я все життя…»
— Добре, Бурмило, добре. А зараз ходімо зі мною. Покажете, де Діда… Там і пом'янемо.
Розділ 16
СПІЗНІЛА ТРИЗНА
…Вони сиділи на камені біля згарища старого капища. Старий рибалка і молодий воїн. Перед ними лежала розгорнена скатертина, а на ній сніданок Данька — хліб, сіль, головка цибулі, солонина і два глиняні кухлики. Тут же стояв глечик ромейського вина, яке Данько віз із самого Царгорода.
Сірий пасся неподалік, із задоволенням уминаючи соковиту траву. У Данька на очі набігали сльози. Все навкруги було таке знайоме. Ось тут він грався малюком, їздив на «конику» — обтесаному кілку. А там стояла їхня хата. Боже, як це було давно! Молодий лицар крадькома змахнув сльозу і повернув лице до діда Бурмила.
— …Добрий був друг твій Дід! Завжди допоможе: і меду дасть, і хворий зуб заговорить. Ось пам'ятаю…
— Дід Бурмило, ви казали, що князь у нас новий.
— Аякже. Князь Олег.
— І він нашого Вишатича не любить?
— Ой, не любить! Правду кажучи, боярин Іван теж не подарунок, а особливо зараз. Він як почув, що Левко загинув, то місяць із дому не виходив — пив. А стара Вишатичиха зовсім змарніла. Худа, мов тріска стала. А була ж така повновида.
— А невістка їхня що? Світловида, здається?
— Хотіла спершу в монастир іти, та Вишатичиха не пустила. На кого, каже, ти нас кидаєш. Зовсім одні ми залишимося. Ось помремо — то і йди. Та й залишилася. Хоча, по правді сказати, жаль її. Молода ще жінка, гарна. їй би дітей народжувати…
— А Ратко що?
— Як старий Вишатич кинув господарювати, цей зайда почав майно його до рук прибирати. До князя зачастив. А як його Ярина вийшла заміж за Славуту, то зовсім пиши пропало. Борті розорює, оброк боярину не дає. Вишатич на те спочатку не дуже зважав. Нащо мені це, коли нікому й передати, каже. Та цей гаспидський Ратко зовсім страх утратив. Уже почав виганяти старого Вишатича з дому. Хоч би почекав, коли той упокоїться. Так ні! Хочеться йому все і негайно! Хлопці Вишатича хотіли йому опиратись, то він їх усіх у колодки, наче поган якихось. А інші й розбіглися. Вишатич до князя на суд поїхав, щоб на цього Змія управу знайти…
— Змія?
— То так у довколишніх селах Ратка називають за лютість його. Так ось, поїхав він до князя Олега. А той йому: я нічого не знаю, розбирайтесь самі. Або на прю виходьте. А куди ж Вишатичу на прю?! Він у походи ходив ще тоді, як це змієня під стіл пішки ходило. А тепер у нього і руки тремтять, і ноги болять… На прю! Он що придумали!..
55
«Руська правда» за розорення чужої борті призначала штраф 12 гривен сріблом — стільки ж за вбивство дружинника.