Іван замахнувся на молодого воїна ключкою, та Данько перехопив його руку біля зап'ястя і міцно стис.
— А ви мене не ганіть! — скипів гнівом Данько. — Це кольчуга, яку я в поході здобув. І я в ній не до дівок ходив, а кров проливав! Спитайте кого схочете, хто в тім поході був. І звання лицарське від графа Едесського не зате отримав, що ус…ся, як ви кажете. І вбивцю Левка знайшов і ось цією рукою покарав! А що ви самі зробили, щоб Діда мого уберегти? Він для вас медок лазив добувати, а його убивць навіть не шукали!
Данько відпустив панську руку, і старий Вишатич безсило сів на лавку. На хвилину запала важка мовчанка. Нарешті Вишатич голосно засопів, кахикнув і стиха сказав:
— Вибач, воїне… Як дізнався, що Левко помер, сам не свій…
— Бог простить, і я разом із ним, — схилив голову Данько. Мужчини потисли руки на знак примирення.
— Стара, та чого ж ти стоїш! Стели скатертину, став усе на стіл!
За мить поставили стіл, а на нього різні наїдки. Принесли і меду боярського.
Сіли, неквапом пригубили мед, завели розмову. Данько розказав про похід, про битви, у яких брав участь, про поєдинок із храмовником. Час від часу він ловив на собі захоплені погляди молодої боярині, які та крадькома кидала на нього.
І від тих поглядів гаряча хвиля пробігала по всьому його тілу.
— А де челядь ваша? — нарешті, коли про все було перебалакано, обережно запитав Данько. Старий Вишатич дещо роздратовано замахав руками.
— І не питай! Розбіглися. Всієї двірні: ключниця Янка та конюх Вовк.
— Чого ж вони розбіглися?
— Заворогував я з княжим тіуном Ратком. Раніше він для мене був би ніхто — так, комашка. Та як дізнався про смерть Левка, одразу ж почав підлещуватися до мене — продай та продай вотчину. І гривні срібні у нього були, і золото, і куни. Та я йому відмовив. А як одружив він дочку свою Ярину зі Славутою, гриднем молодого князя, то зовсім опаскудився і почав уже вимагати, щоб я продав свої села, інакше силою забере. А зять у нього лихий, і друзяки у нього такі самі. Почали парубків моїх бити, двох собак уночі хтось отруїв, Діда твого знайшли зарубаного. Ось і почали хлопи тікати. А як я їх ловитиму? Мені й на коня сісти важко! Князь молодий мені не хоче в цьому допомагати. Послав по інших своїх селах гукнути хлопців — так ні посланця, ні допомоги. Сидимо у хаті, мов сичі. Страшно із дому вийти. Слава Богу, хоч сюди не сунуться…
Надворі люто забрехали собаки. Стара Вишатичиха виглянула у вікно і перелякано зойкнула.
— Ой лишенько! — сплеснула руками. — Наврочив старий!
На подвір'ї шестеро чи семеро чоловіків вимахували нагайками, відганяючи собак. Старий Вишатич схопився за ключку і скоріш почимчикував на двір. Пси, побачивши господаря, зовсім оскаженіли.
— Віджени собак, старий! Поговорити треба! — загорлав один із незваних гостей, у якому Данько одразу ж упізнав тіуна Ратка, якому не раз носив відкупного від громади Даждьбожих онуків. Той не змінився: середнього зросту, але доволі кремезний, із круглою головою та довгою, без жодної сивої волосини бородою.
Поряд із ним стояв невисокий, але широкоплечий муж, який люто махав нагайкою і лаявся на всі заставки. Своєю статурою він більше скидався на не дуже добре обтесану кам'яну брилу. Нагайку він тримав у лівій руці, і тому Данько одразу ж угадав у ньому Славуту. Один молодий пес необережно наблизився до нього, і в ту ж мить у повітря полетіла скривавлена шерсть, а дебелий волохатий вовкодав по-щенячому заскавучав і кинувся геть.
«От недолюд! — відзначив про себе Данько. — Свідомо приніс нагайку із залізними гачками, щоб познущатися із собак, а разом і господаря настрахати. Не коня ж він цією нагайкою б'є! І за воротами не стали чекати, а одразу ж поперли на рожен. Ну що ж, вільному воля…»
— Прибери псів! — гаркнув ще один добрий молодець за спиною Ратка.
Данько встиг розгледіти і його: високого худорлявого молодика, рисами обличчя схожого на тіуна. «Твердислав, — упізнав і цього прибульця молодий воїн, — син Ратка. Усі зібралися. Ось і добре». І поки Вишатичиха металась по світлиці: «Ой лишенько, вони його вб'ють!», а Світловида у розпачі заломила руки і дивилася на подвір'я, Данько поправив кольчугу, приторочив меч до пояса, надів шолом і спокійнісінько почав заряджати самостріл. Його впевнені і, на перший погляд, неквапливі рухи вселили в жінок упевненість, що все буде добре. Вони дивилися на нього з надією, а він їм зробив знак, щоб вони мовчали.
А тим часом на подвір'ї події шли своїм ходом. Старий Вишатич погукав собак, і ті відійшли на кілька кроків, шкірячи зуби і готові наступної миті кинутися на непроханих гостей. Лютий причаївся біля ніг господаря і грізно гарчав.