— Чого ви прийшли, як таті?! Ідіть собі геть! — кричав Вишатич і войовниче вимахував ключкою.
— Ми давно вже тобі казали, діду, щоб ти зібрав свої лахи і йшов в інші села! А ти все своє. І ось ми прийшли тобі допомогти! — вигукнув Славута і ляснув нагайкою. Пси знову загавкали, але до гостей близько не підходили.
— Ідіть геть! Я тут господар! — усе ще тряс ключкою Вишатич.
— Не дурій, діду! Повзи звідси, поки можеш! — вихопився з гурту незваних шибайголів один парубок. Вигляд у нього був дурнуватий і неохайний. Певно, він грав роль скомороха у цій зграї. — А баб своїх можеш нам залишити! Вони тобі ні до чого, а ми їх — хухх! — І блазень показав, що вони з ними зроблять. Прибульці недобре засміялися. Вишатич посинів від злості, та вже не мав сил що їм сказати.
— Заткніть свою пельку, дурносміхи! — почули раптом чийсь владний голос прибульці. На ґанку з'явився воїн у бойових обладунках, при мечі і з якоюсь чудернацькою штукою у руках, спрямованою у їхній бік.
— Ти хто єси будеш? — похмуро запитав Ратко.
— Не тикай, я з тобою свиней не пас! Я єсмь лицар графа Едесського, що у Святій Землі, на ймення Даніель де Шато де Шевальє. Затям це собі!
— Далеченько ВИ, лицарю, забралися від Святої Землі. І дуже добре щось ВИ по-нашому балакаєте! — Ратко зробив наголос на «ВИ». Данько бачив, що прибульці дещо розгублені, і вирішив розвинути свій успіх.
— Балакаю, як умію, а якщо ТИ тугий на вухо, то це твоя справа. Ані руш! — крикнув хлопець, коли хтось зробив крок уперед. — У мене в руках німецька штука, «самостріл» називається! Може прохромити одразу ж трьох чи чотирьох! Так що стійте спокійно і слухайте мене! Зараз ви кидаєте ваші нагайки, а ти, Славуто, ще й меч, і повільно-повільно задкуєте до воріт. — Данько вже зійшов із ґанку і стояв кроків за п'ятнадцять від прибульців. — А вибравшись за ворота, чкурнете геть, і не потикайтесь сюди більше! Усе зрозуміло?! — Молодий воїн узяв на приціл Ратка.
Тіун гарячково розмірковував. Так, їх семеро проти одного — Вишатича можна не рахувати. Однак зброя у них кепська — ножі та нагайки, лише у Славути меч. Якщо кинутися гуртом, то цей заморський лицар, обличчя якого видалось тіунові знайомим, встигне вистрелити і може не схибити. Навряд чи схибить. А цілив він Раткові прямо в груди.
Припустімо, що й схибить або влучить у когось іншого. Та він в обладунках і при мечі. Якщо він добре ним володіє, а скидається на те, то вбити його буде важко. А ще ці злющі пси! Зараз вони жмуть хвости, та, почуявши кров, озвіріють, порвуть когось. А хто разом із ним, на кого можна беззаперечно покластися? Тільки син та зять. Як не крути, нічого не виходить!
— Ми тут за наказом князя нашого Олега! — пустив Ратко останній козир.
— Ніякого такого наказу князя Олега я не знаю! За три дні я сам буду в нього, там і побалакаємо! А тепер кидайте нагайки й зброю та вимітайтесь звідси! Я двічі не повторюватиму!
Славута переглянувся із Ратком, поглядом указуючи на свій меч. Тіун заперечно мотнув головою.
— Я довго чекатиму?!
— На, подавись! — Славута скривився й пожбурив нагайку на землю.
Інші наслідували його приклад.
— І меч!
Приймак повільно зняв пояс і також пожбурив його під ноги.
— А тепер повільно задкуйте до хвіртки! Повільно, я сказав! Бо пси вас подеруть! А ти, голубе, — звернувся Данько до скомороха, — залишись!
Скоморох геть зблід.
— А чого я?!
— Ти ж у нас полюбляєш жінок?! Так і залишайся!
— Босота — мій холоп! — Налились кров'ю очі Славути.
— Погано ж ти навчаєш своїх холопів! Доведеться мені цим зайнятися. А ви скоріше збирайтеся звідси, бо в мене вже руки чешуться когось стрелити!
— Ми з тобою ще зустрінемося! — погрозливо пообіцяв Славута.
— Через три дні у князя! — нагадав Данько.
Стиха лаючись, непрохані гості покинули двір.
Лише Босота залишився стояти посеред двору, кривлячи свій щербатий рот і зиркаючи загнаним вовченям. Данько направив на нього самостріл.
— До жінок, значить, ласий… Ну-ну! — із погрозою у голосі сказав Данько. Босота вишкірився.
— Стріляй уже! — подер він сорочку на грудях. — Убивай християнську душу!
— Про душу згадав! А як на стару людину накинулися, то де була твоя душа, га?.. Та я стріляти в тебе не буду. Стріл шкода. — Данько опустив самостріл. — Лютий! Ату його! Ату!
Пес знову люто загарчав, а з ним і вся зграя. Босота не витримав і кинувся до рятівних воріт. Це була його помилка. Дужий пес в три стрибки наздогнав його і плигнув на спину. Босота впав, і на нього накинулися інші пси, мстячи за недавню ганьбу і покаліченого товариша. Незваний гість дико заверещав, та це тільки розохотило псів. Більшість із них були молоді та недосвідчені. У Леванті Данько бачив бойових псів, псів-убивць: дебелих, наче годоване теля, із прилизаною шерстю та здоровезною пащею, що одразу ж хапали людей за горло. Дворові вовкодави були ненавчені, але для Босоти це було ще гірше. Розлючені пси хапали бідолаху за все, що підвернеться: руки, ноги, боки, лице. Той крутився по траві, наче вуж на пательні, відбивався від псів, а ті все рвали його на шматки.