— Що я казав? Далеко куцому до зайця! Приріжуть зараз вони його!
— Помовч! — буркнув Олег. — Ще не кінець. Чим чорт не жартує, поки Бог спить…
У цю мить Раткові вдалося-таки поранити Данькові кисть. Рана була неглибока, але з неї широкою хвилею бризнула яскраво-червона кров. Глядачі, більшість яких вболівала за Ратка і Славуту, радісно загукали. Відчувши близьку перемогу, Ратко вичі почали насідати. Вони важко дихали перегаром, але чужа кров надала їм сили.
Данько зрозумів, що треба діяти негайно. За кілька хвилин він втратить занадто багато крові і стане легкою здобиччю ворогів.
Бойове щастя і цього разу йому посміхнулося. Славута в черговий раз схибив, і це дало Данькові можливість тієї ж миті його атакувати. Він ухилився від удару, мало не розпластавшись по землі, а коли меч просвистів поряд із вухом, рубонув нападника по нозі, трохи нижче коліна. Щось тріснуло.
Славута заволав нелюдським голосом, зронив меч і впав на землю. Високий чобіт дещо пом'якшив удар, але було зрозуміло, що він вже самотужки не встане. Ратко кинувся закрити Славуту від повторного удару, а Твердислав залишився розгублено тупцювати на місці.
— До мене!!! — загорлав Ратко синові, однак було запізно. Данько вже вдарив його мечем. Раткович, здавалося, відбив його, але Данько зробив ще один крок і прохромив бідоласі живіт.
— А-а-а!!! — заволав Ратко і кинувся на Данька. Молодий воїн крутнувся на місці, і ворожий меч проткнув повітря. А Данько, що завдяки своєму маневру опинився за спиною тіуна, рубанув по його товстій потилиці.
Тіун Ратко ніколи не носив довгого волосся, і тому смерть його була миттєвою та легкою. Меч пройшов наче по маслу. На всі боки бризнула кров.
Це було жахливе видовище. Тіло ще стояло, а голова вже котилася під ноги глядачам. Якийсь слабкодухий глядач заверещав на все горло. Наче мішок впало обезголовлене тіло.
Данько оглянув поле бою. Твердислав лежав на землі, затуляючи рану рукою. Але Чорнобог вже стояв поряд, щоб забрати його душу до себе. А ось Славута якимось дивом зумів звестися на ноги, спираючись на свій меч. Данько підняв свою зброю над головою і пішов на нього.
Славута вишкірився. Коли між ними залишалося два кроки, він спробував ударити. Данько відбив і цей удар. А наступним рухом відрубав тому кисть. Славута замахав своїм обрубком, кров бризнула в очі Данькові. Той примружився і вже наосліп ударив. Ударив улюбленим славутиним ударом — згори-вниз, розсікаючи супротивника навпіл.
Сказати, що всі були ошелешені, — це нічого не сказати. Такої різанини не бачив ніхто із присутніх, окрім Ольбега Путятича. Князь Олег схопився на ноги і стояв, відкривши рота. Данько підійшов до князя і схилив голову.
— Дарую тобі всі землі, а також майно Ратка, його сина та зятя, — нарешті знайшовся князь. — Ти їх заслужив! Підеш до мене в дружину?
— Дакую за честь, княже. Трохи оклигаю — і піду! — погодився Данько. До нього підскочив Ольбег Путятич і підхопив під руку.
— Ходімо, тобі треба перев'язати руку і змити кров.
— І нам час! — Олег махнув рукою. — Качки нас зачекалися. А ти, — тицьнув він пальцем у груди старшому боярину, який змінився в лиці, — не забудь, що винен мені сто кун. І хай тут повбирають!
Князь, а за ним і все оточення рушили до коней.
— …Не їхав би ти туди сам! — просив Данька боярин Вишатич. Данько, із перев'язаною рукою, гарцював на Сірому, а старий боярин сидів на возі.
— Самі ж казали, що у Вишатинцях сидять ваші холопи. їм зайвий день роком видасться. Треба їх відпустити.
— А відпустиш — що будеш робити?
— Ви ж чули — князь жалував мені землі та майно Ратка.
— То ти тепер справжній боярин! — посміхнувся Вишатич.
— Боярин, не боярин… до чого ви хилите?
— То такому лицарю й жона потрібна…
— Потрібна, — глянув просто у вічі Вишатичу.
— То й бери Світловиду. Вона гарна буде жона…
Данько на хвилину замислився. Слова старого Вишатича заскочили його зненацька. Боярин Іван розтлумачив його вагання по-своєму.
— Не бійся, ми за неї добре придане дамо: і скриню, і худобу…
— Та я не про це подумав, — сумно посміхнувся Данько. — Усе добре. Тільки ж ви у неї самої не запитали. Може, не люб я їй?
— А що тут питати? Ти парубок добрий, вмієш себе відстояти… А як вона на тебе дивилася!
— Однак вона невістка ваша…
— Не вік же їй жалобу носити. Загинув Левко, царство йому небесне. А іншим теж жити треба. Таке життя. То як?