— Подумаю я. А зараз мені треба у Вишатинці їхати! — Данько легенько стьобнув коня. Сірому не треба довго наказувати. Він звівся дибки, а потім стрілою полетів по дорозі, що тільки курява за ним лягла.
— Ну, думай, думай… — посміхнувся Вишатич. Він ліг на солому. Ноги не крутило від болю, і в попереку не стріляло. — Гей, Вовче! Поїхали!
— Куди поїхали, боярине?
— Не закудикуй дорогу. Додому, куди ж ще! Та їдь потихеньку, не тряси мої старі кості… Подумає він… Та що тут думати!
А Данько тим часом летів по дорозі, наче шалений. Повз нього пролітав ліс, поле, знову ліс. І аж коли на обрії з'явилися Вишатинці, він притримав коня і пустив його ступою.
Він заїхав у село. Ніде не було видно жодної живої душі. Всі поховалися в очікуванні нового господаря, котрий, як казали, був лихіший за смерть.
Данько під'їхав до тіунового подвір'я і постукав у ворота. Загавкали собаки, але ніхто не виходив. Данько постукав ще раз, сильніше. Біля воріт з'явився якийсь молодик.
— Чого треба? — запитав він грубувато.
— Води попити дайте, Христа ради. Цілий день їду, в роті макової росинки не було.
— їхав би ти звідси, добрий чоловіче. Не приведи Господи, новий господар з'явиться.
— Новий? А де ж ви старого діли?
— Зарубали його. А також сина його і зятя. Так що їдь, куди очі дивляться…
— Нумо, відчиняй! — знову гримнув кулаком по воротах Данько. — Новий господар приїхав!
— Не дурій! Який ти «новий господар»? Той, кажуть, справжній велет. Трьох одним ударом зарубав.
— Відчиняй, а не то будеш такий, як Босота!
— Ой, леле! — зойкнув парубок. Де й поділась його вайлуватість! Миттю відчинив ворота, відігнав собак і впав на коліна.
— Господарю! Змилуйтесь!
— Добре, не кидайся поклонами! Як кликати тебе?
— Скалозубом кличуть. А по-хрещеному — Миколою.
— Ось що, Миколо… Ти не скажеш, де зараз дочка тіуна Ратка, Ярина?
— А де ж їй бути! В хаті вона. Оплакує загиблих…
Данько рушив до дверей. Микола задріботів поряд.
— Ви б не ходили, господарю. Вона після звістки про смерть рідних того… Трохи несповна розуму.
— Добре, я зважатиму на те.
Данько зайшов у простору світлицю. У дальньому кутку він помітив людську постать.
— Хто там є? Душе християнська, озвись!
— А ти хіба християнська душа? — Постать вийшла на світло, і Данько упізнав Ярину. Вона змінилася за цей час: молода струнка дівчина перетворилася на огрядну бабу, із першими зморшками на чолі, з огрубілими руками. — Порішив усю мою рідню, а тепер і сам заявився, хоч ще земля на могилах не засохла.
— Вони самі вибрали свою долю, ти ж знаєш.
— Знаю… Скажи, Даньку, ти їх порішив заради мене?.. Я пам'ятаю, як ти на мене дивився… Тоді, на купальському святі.
— З того часу багато води утекло. Та й хіба можна говорити про якісь почуття, коли ми здибались через стільки років. Якщо колись у моїй душі і горіло багаття, то тепер там лише попіл.
Ярина стояла непорушно, як скеля. її обличчя було геть сіре.
— Он як!.. А я, дурепа, думала… Дай хоч поцілувати тебе на прощання… Як сестра…
Вона підійшла ще на крок.
Раптом у її руці блиснуло лезо ножа. Данько ледь встиг перехопити лівою рукою її зап'ястя. Але Ярина із силою, якої від неї не можна було сподіватися, вільною рукою ухопила за пов'язку. Хлопець скреготнув зубами від болю, але йому вистачило спритності вивільнити руку і штовхнути жінку на підлогу. Та впала й істерично заридала.
— Убий мене! Убий, інакше я сама себе вб'ю!
На крик прибіг Скалозуб. Побачивши господиню, що лежала долі, і Данька з ножем у руках, челядник злякано зупинився.
Данько спересердя метнув ніж у стіну. Той із глухим звуком угризся у дерево.
— Миколо, допоможеш Ярині зібрати свої речі. Все, що зможе відвезти на возі, — усе її. А тепер ходімо зі мною. Покажеш, де холопи боярина Вишатича сидять. І людей із сокирами поклич, щоб поруб розбити.
За кілька хвилин чоловік десять звільнених полонених вийшли з темної в'язниці на світ Божий, мружачись від сонячних променів.
Данько скочив на коня.
— Хлопці! Неправедний тіун Ратко, іже з ним його син та зять пали у чесному прю. Я, Данько, син Гостомисла, тепер новий господар цього двору. Ви можете вільно повертатися до боярина Вишатича. Скалозубе, йди-но сюди. Що там у тіунових погребах?
— А що там може бути? Вісімдесят відер меду та двадцять корчаг вина.
— За ваші муки, хлопці, Скалозуб, якого я призначаю ключником, дасть вам стільки меду та вина, скільки ви зможете випити та унести із собою.