— Слава Даньку Гостомисловичу! — радісно загорлали бідолахи.
— Але одна умова: допоможіть колишній господині забратися геть звідси!
— А що тут важкого? Поможемо! — холопам Вишатича не терпілося випити за своє звільнення.
— Ось і домовилися! Я зараз поїду у справах, а до вечора щоб ви впоралися!
— Буде зроблено! — вклонилися холопи.
Данько дав п'яти Сірому, і той, як на крилах, виніс його з колишнього тіунового двору.
Він мчав до двору боярина Вишатича. Кінь біг весело, і ще завидна хлопець був на місці.
Данько заїхав на подвір'я і легко сплигнув із коня. Навколо були численні сліди короткочасного панування Ратковичей. Світловида саме йшла з коромислом, на якому гойдалися два повні відра. Від несподіванки вона здригнулася і ледь не розплескала воду. Та Данько був уже поряд. І ось відра важко плюхнулися на траву.
Вони стояла упритул одне до одного. Данько взяв Світловиду за руку, а вона притулилася щокою до його широких грудей.
— Світловидо, люба моя, — зашепотів він їй у вухо, — чи підеш за мене заміж?
— Я згодна, — вона глянула йому просто у вічі. Данько схилив голову і ніжно поцілував її губи. І вона відповіла на його поцілунок…
Частина четверта
НА ЗАХИСТ ЗЕМЛІ РУСЬКОЇ
Розділ 19
БИТВА НА КАЛЦІ
Того дня Данько Гостомислович чекав синів — Боримира та Мирослава — у гості. Світловида все бігала до воріт, виглядала синів, але їх не було. Якесь недобре передчуття стискало старому воїну груди.
Сини, а також старший син Боримира, шістнадцятилітній Левко, прибули лише надвечір. Данько Гостомислович помітив, що сини чимось стурбовані, але не став одразу розпитувати. І лише коли вже повечеряли, звернувся до них:
— Щось ви зажурені, хлопці мої. Чи всі у вас здорові, чи не сталося якогось лиха?
Боримир несміливо кашлянув.
— Усі в нас здорові, дякувати Богу! А лихо… Лихо у всіх зараз одне.
— Говори, не тягни.
— А що говорити? З'явились у Дикому полі народи, яких ніхто як слід не знає: хто вони, звідки прийшли, яка їхня мова, якого вони роду-племені та якої віри. Одні називають їх татарами, інші — таурменами, а дехто — й печенігами. І хоч ніхто про них достеменно не знає, але ходять чутки, що замучили вони ясів, обезів та касогів[59], а також розбили половців. А ті, разом із ханом своїм великим, Кобяком, прибігли до наших князів, та й допомоги просять. «Сьогодні нас, — кажуть, — не буде, а завтра — вас». Ну, князь наш Мстислав послав своїх людей до інших князів, а нам наказав збиратися у похід…
— Так… — Данило Гостомислович обміркував почуті слова. — Виходить, племена невідомі, а вже стількох замучили?
— Дехто каже, що це гоги та магоги, яких Гедеон запер у горах і вийти вони мали при кінці світу, — поважно докинув Мирослав.
— Ой, лишенько! — зойкнула Світловида.
— Не лякай матір, Мирославе. Русь стояла, стоїть і стояти буде! Але, чую, сильні вороги прийшли до нас… Тому, синочки мої, і я піду з вами.
— І я, діду, — підхопився з місця Левко.
— Та ти що? На старості літ — й у похід? Чи мало ти ходив у ті походи! Вже хай сини йдуть! — заголосила Світловида. — А ти, Левчику?! Ти ж ще хлопчисько зовсім!
— Цить, стара! — прикрикнув Данько Гостомислович. І вже лагідніше: — Це вже останній похід, присягаюсь! Та й синочкам треба допомогти… І не перечте мені! — хряснув він кулаком по столу, що аж миски підстрибнули, коли побачив, що Боримир та Мирослав хочуть щось сказати проти.
— А ти, юний лицарю, — це вже до Левка, — будеш сидіти з бабусею. І не скигли, бо зовсім відправлю додому, сестер доглядати. Затямив?
— Затямив… — невдоволено пробурмотів Левко.
У літо 6732[60] у квітні місяці три князі Мстислави: Київський, Чернігівський та Торопецький, що княжив на той час у Галичі, рушили у Дике поле. Зібралося руське військо біля Славутинських порогів, біля Варязького острова[61], куди прийшли і чернігівці, і кияни, і смоляни. Були тут і кінні дружини галичан, волинців, курян, трубчан і путивльців. Одним словом, уся Руська земля! А частина галичан прибула на човнах — спочатку Дністром у море, морем до гирла Славути і з гирла — до порогів. І було човнів багато, чи не тисяча.