— Що трапилося, Мирославе?
— Знайшов, княже.
— Кого знайшов?
— Ката знайшов. Ховався по далеких селах, потім втік до ляхів. Але все ж таки мої люди його знайшли.
— Уведи його!
Мирослав уклонився й вийшов. За мить він і ще двоє воїв штовхнули на коліна перед князем людину зі зв'язаними за спиною руками та мішком на голові. Осьмомисл дав знак — і вої вийшли із гридниці. Ярослав витер піт із чола — чомусь йому стало жарко у холодній гридниці, встав із княжого місця і впритул підійшов до бранця. Мить чи дві він вагався, а потім нахилився і різко зірвав мішок.
Кат виявився мужчиною років сорока, зі зляканим блідим обличчям та добре подертою бородою. Він підсліпувато мружився, та тільки-но зміг розрізнити, ХТО перед ним, упав ниць і почав дико волати.
— Княже! Княже! Не вбивай! Не винен я! Мене змусили! Ні! Я не винен! Я не хотів!.. Кня-а-а-а-ж-е-е… — Кат ридав гіркими сльозами, цілував його чоботи. Осьмомисл відчув, як від страшних спогадів у нього тремтять руки. Він схопив ката за загривок і наблизив його обличчя до свого.
— Розкажи, як вона померла! Усе розкажи, як було, все! І не скигли, бо накажу віддати тебе ведмедеві!
— Я… Я… Не винен! Мене змусили! Я…
Осьмомисл хльоснув ката долонею по обличчю. Хльоснув сильно, так, що у бідолахи пішла носом кров. Але він трохи заспокоївся і почав розповідати, глитаючи сльози й кров. Мирослав Ступа відійшов аж до самих дверей, щоб залишити князя з бранцем віч-на-віч.
— …Я челядник боярина Сірославича. Коли він утік до Польщі, я і ще кілька людей залишилися наглядати за його двором у Галичі. Коли ж був бунт і схопили вашу милість та… Настю-попівну, то до нас прийшов ключник боярський, Блуд. Він сказав мені, щоб я привіз кілька возів дров на площу. Я ж не знав для чого, не знав!.. Привіз я і бачу, що вони вже поставили стовпа і прив'язали до нього Настаську, у самій сорочці, та й то подертій. Вона вже й не кричала, а тільки стогнала. Мені наказали обкласти її дровами і підпалити. Я й обклав, вище голови. А проти грудей її поклав рогач — це щось на кшталт залізного списа, щоб перекидати дрова. Коли ж багаття зайнялось і вона почала… волати, я не витримав. Підійшов, ніби перекинути дрова, щоб краще горіли, а сам непомітно штрикнув рогачем. Вона замовкла і, сподіваюсь, тієї ж миті віддала Богові душу… Не вбивайте мене! Я не винен!
В Осьмомисла на очах були сльози.
Кат, біліший за смерть, чекав свого вироку.
Нарешті князь підвівся. Мирослав у ту ж мить опинився поруч.
— Візьми цього… і…
— Відтяти йому голову?
Хоча Мирослав запитав це пошепки, кат почув їх і знову забився у конвульсіях.
Ярослав скривився.
— Біс із ним, хай живе. Тільки викиньте його з нашої землі. Хай іде хоч до ляхів, хоч до угрів, але щоб він уже ніколи, ніколи не трапився мені на очі, бо я можу передумати. І поклич Олега.
Мирослав ухопив бідака за патли і потягнув до дверей. Той схлипував і все повторював: «Хай Бог тебе спасає, княже! Хай Бог тебе спасає, княже!»
Олег, молодший його син від небіжчиці Насті, незабаром став перед світлі очі князя. О Боже! Який він схожий на матір! Стрункий, світлочубий, блакитноокий.
— Ви звали мене, батьку?
— Звав, синку. Сьогодні, нарешті, я дізнався… Як мати твоя… А моя люба Настя… загинула. Царствіє їй небесне! Не довго мучилась голубка моя, швидко Господь забрав її до себе. Цим і тішусь.
У молодого княжича жилавки заграли на щелепах. Осьмомисл зрозумів, що Олегу боляче від згадки про матір, що ця новина не втішила його зранене серце, а тільки підсипала туди солі. Щоб якось виправити свою помилку, Осьмомисл перевів розмову на інше:
— Що чутно на Русі?
— Листа ще не маю, але кажуть, що наш зять, князь Ігор, збирається у похід.
Того року великий князь київський Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич не покликали його із собою. Ось тепер він сам хоче переломити списа в Полі Половецькім.
— Кажуть, що і брат мій, Володимир, сидить тепер у Єфросинії і теж збирається йти у цей похід…
— Ось і добре. Бог не без милості, може, в цім поході і вразить його стріла половецька. Господи, помилуй мя грішного!
— Як ви можете так казати, батьку, про рідного сина? Невже вам його не жаль?
— Жаль мені його, та ще більше тебе. Ось забере Господь душу мою многогрішну, що станеться з тобою? Покличуть галичани нашого непутящого Володимира князем, а тебе — під зад коліном. І це добре, якщо просто виженуть. А якщо вб'ють?!
Олег повів плечами.
— …Якщо я не люб галичанам…