Данько Гостомислович не міг нарадуватися. Уся, уся Руська земля[62], як за часів великого князя київського Володимира Мономаха, йшла на небаченого ворога!
Та радість його була передчасна. Толковини-половці[63] вели їх Диким полем назустріч ворогові, а кляті татари все уникали бійки. Двічі руські наздоганяли їх, і двічі невідомі степняки розсіювалися, залишивши по собі лише велике стадо корів, яких забрали у половців.
Здобувши легкі перемоги, князі руські почали сваритися, хто з них перший. Особливо ж не могли помиритися князі Київський та Торопецький, хоч і були братами у других.
Аж, нарешті, біля річки Калки, супротивники зустрілися віч-на-віч[64]. Князь Мстислав Торопецький, прозваний Удатним за сміливість та хвацькість, не став чекати інших князів, бо не хотів ділити перемогу з іншими, а одразу, щойно перейшовши річку, кинувся у бій. Чернігівці ж тільки-но переправились через річку, а кияни взагалі залишилися на іншому березі і почали ставити табір.
Данько Гостомислович перепливав Калку серед останніх. Його загін, іцо складався зі старих воїнів, славетних у минулому богатирів, князі спогорда навіть не брали до уваги. Та й навіщо брати в бій цих обважнілих дідуганів на старих шкапах, із якими вони, може, ходили ще в перший свій похід? — думали зверхники. — Нам треба міцно вдарити, і татари побіжать! А як їх ловити та брати в полон, то краще це зроблять молоді та прудкі. — Та старі воїни не зважали на кпини і без зайвих слів зайняли місце у хвості, яке їм відвели князі.
Воїни вплав, дуже поволі, тримаючись за кінські гриви, долали швидку течію річки Калки. Сірий, далекий нащадок того Сірого, якого Данько Гостомислович привів зі Святої Землі, плив поруч. Нарешті Данько Гостомислович дістався до берега і одразу ж спробував залізти на прибережну кручу.
— Що ти там виглядаєш? — гукнув знизу Ольбег Путятич.
— Та своїх видивляюся. Пішли в перших рядах. Дуже вже хотіли битися…
— І куди так квапитися? Ще встигнуть повоювати!
— Молоде, кров гаряча… — Данько Гостомислович почав спускатися додолу.
— Молоді — то хай. А ось Мстислав Торопецький уже не хлопчик — куди ж він погнав стрімголов?! Галицький боярин Юрко Домажирич, що вже був у бою з татарами, казав мені, що вони гарні ратники й стрільці вельми влучні. їх сідлами не закидаєш.
— Ото ж бо і воно. Хоч би нам самим прочуханки не дали.
Олександр Попович, славний богатир, що вів їхній загін, вже сидів на коні.
— У лаву шикуйсь! — наказав він.
Воїни потроху почали шикуватися.
Раптом на обрії з'явився вершник. На ньому, наче крила, розвівалося червоне корзно, і за ним богатирі впізнали Мстислава Удатного.
— Куди це він?! — у Данька Гостомисловича болісно защеміло серце.
— Тікає, сволота! — сплюнув Путятич.
Мстислав Удатний, наче вихор, пролетів повз руських богатирів на своєму прудкому «угорці», не удостоївши старих воїнів навіть поглядом. Та їм і без слів усе було зрозуміло. Однак ніхто не кинувся назад, на інший берег; усі продовжували шикуватися у лаву. Тільки робили це мовчки.
Слідом за Мстиславом з'явився молодий князь Данило Романович Галицький, а за ним ще кілька дружинників. Обличчя молодого князя було перекошене та сіре від злості. Він був у крові, але не зважав на це.
Пан Данько не встиг добре розгледіти облич воїнів, що супроводжували Данила Романовича. Утім, він і не намагався це зробити, бо в душі сподівався, що серед них є або Боримир, або Мирослав.
— А що ж кияни? — оглянувся на той берег Путятич. — Вони що, думають витримати облогу у чистому степу?
— А біс його знає, що вони там собі думають!
На обрії з'явилися нові втікачі. Дехто з русичів був піший. За ними по п'ятах гналися татари. Одного за одним вони наздоганяли русичів і рубали їх своїми кривими мечами.
— Куди ви тікаєте! — закричав Путятич до втікачів, немов вони могли його почути. — Станьте гуртом та бийтеся! Переб'ють всіх! Тьху!
— Що ти їм кричиш? — Данько Гостомислович смикнув Ольбега Путятича за лікоть. — Дарма. На смерть привели ми смердів, відірвали їх від рала та просто в пекло.
— А що ти хочеш? Щоб уся Русь гриднями стала?
— Хай би й так!
— Дурниці! Хто б тоді жито сіяв, чоботи робив?
— Самі б і робили.
— Та ніколи такого не буде!
— Хто зна… — Данько Гостомислович знизав плечима.
Олександр Попович дав знак, і лава, поволі набираючи силу, покотилася назустріч ворогові. У цю мить Данькові Гостомисловичу пригадалося бусурманське повір'я, що всі, хто гинуть у бою, одразу ж потрапляють у рай. Він посміхнувся цій згадці і тієї ж миті загадав: «Порішу трьох — тоді можна і в рай!» Досвідчений воїн не сподівався вціліти у цій сутичці, але вірив у загальну перемогу. Хай їх мало. Однак умів же богатир Дем'ян Кудиневич із Переяслава сам-один розганяти цілі ворожі дружини. А тепер вони не одні. їх ціла ватага. І всі вони — русичі!
62
Руська земля — як свідчать історики, «Руською землею» називали князівства, що були розташовані на території сучасної України. У Лаврентіївському літописі зазначено, що князь ростовський Василько Костянтинович запізнився на збір і не встиг «прийти на Русь».