Левко також стояв розгублений. Та й що казати, Василько був по-своєму правий.
І тоді Данько Гостомислович зважився. Він обдумував ці слова, ще як їхав до Чернігова, щоб перехопити князя Василька, що вже повертав додому. Від цього хлопчака у княжому корзні зараз залежить доля мало не всієї Русі, бо він, Божою волею, має хоч якусь дружину. І якщо він відмовиться…
Данько Гостомислович знову почав говорити. Він говорив повільно, карбуючи кожне слово, щоб воно дійшло до самого серця і юного князя, і непоступливого його воєводи.
— Княже, дозволь слово мовити… Ніхто з нас не втече від нашої долі, і ніщо не діється на землі без волі Божої. За гріхи наші прийшли погані татари на нашу землю! Але якби Бог хотів нас узагалі знищити, то це б він зробив і без татар. Тому ми повинні опиратися і чекати на милість Господа нашого… У мене є один задум, але без допомоги твоєї я не зможу його виконати…
Данько Гостомислович почав розповідати, що він задумав. І поки він розповідав, і князь Василько, і воєвода Опята перемінилися в лиці. Левко раз по раз намагався втрутитися у розповідь діда, але Данько Гостомислоич завжди його зупиняв владним жестом руки. Коли ж Данько Гостомислович закінчив, слухачі дивилися на нього ошелешеними очима.
Нарешті Василько зважився на слово.
— І… не боїшся?..
— Я вже старий, щоби боятися. І єдине, чого я все-таки боюся, то це втратити свою честь.
— Ну, добре… зараз я відпишу листа до ліпших київських мужів та князя Володимира Рюриковича… Але підуть із тобою лише охочі…
…Відчуття не зрадило старого воїна — саме біля цього лісу на них і чекала татарська засідка. Данько Гостомислович ще встиг наказати воїнам, що його супроводжували: «Оружитися!», але татари вже оточили їх. Ворогів було зо три десятки, тимчасом як Данька Гостомисловича супроводжували лише п'ятеро воїнів та ще Левко.
Двоє воїнів одразу впали, вражені татарськими стрілами, — те, що татари гарні лучники, Данько Гостомислович зрозумів ще на Калці. Але мечами русичі володіли не гірш за наїзників, а може, й краще. На Данькові Гостомисловичу були посріблена кольчуга та посріблений шишак[67] — подарунок князя Василька, і в новій броні старий воїн почував себе впевнено й безпечно.
Він уже поранив одного татарина, що нахабно ліз просто на нього. Голова другого татарина, що кинувся рятувати товариша, покотилася по дорожній пилюці. Третього уразити Данькові Гостомисловичу не пощастило — кинутий кимось із татар аркан затягнув зашморг на його шиї.
Вже впавши на землю, Данько Гостомислович побачив, як Левко і ще два воїни тікають від татар. Коні у них швидкі, повинні втекти!
А татари вже в'язали його, радіючи знатному, як вони вважали, полоненому.
Права рука Великого володаря світу Чингісхана, темник Субудай-баатур[68], який утратив у походах праве око та скалічив праву руку, але від цього не став менш мудрим, роздумував. Він, «барс із розрубленою лапою», як називали його монголи, здобув за своє життя багато перемог, але остання, надуруським військом, не надто його порадувала. Так, його непереможні тумени знову розсіяли ворогів. Та ціна перемоги виявилася завеликою. Кляті уруси забрали життя багатьох його кращих воїнів. І тепер, хоч вони і прийшли на уруську землю як переможці, діяти доводилося обережно.
Кожного дня Субудай-баатур скликав своїх найкращих розвідників і вимагав від них полонених. Вони не можуть йти по чужій землі навпомацки! Де полонені?! Де «язики»?!
Та ранком до юрти великого темника прискакав сотник передової сторожі Тутай і, впавши на одне коліно, схиливши голову, повідомив:
— Великий! Ми взяли уруського воєводу, що їхав до Киюва[69], а з ним і таємне донесення! — у голосі сотника бриніла гордість. Очі Субудай-баатура спалахнули радісним вогнем, але він одразу ж пригасив його, щоб Тугай не надто хизувався своїм успіхом.
— Як це сталося?
— Ми підстерегли їх на дорозі. Воєвода уруський їхав із великою охороною, чоловік двадцять, та ми їх перебили, а воєводу привели до твоєї юрти на аркані! Кляті уруси завзято билися, ми втратили трьох людей. На грудях у полоненого воєводи ми знайшли ось це, — Тугай поштиво передав Субудаю невеликий сувій із княжою печаткою. Той покрутив його в руках.
— Добре! Покличте Джебе-нойона, а також товмача, щоб розтовкмачив мені ці уруські письмена.
Джебе-нойон, також славетний темник Чингіс-хана, з'явився майже одразу. Він поважав Субудай-баатура, як поважає старанний учень свого вчителя, а тому й не думав зазіхати на першість «барса з розрубленою лапою» у цьому поході.
68
Темник — командир «тьми», «тумена» (загону із 10 тис. чол.); монголи давали своїм визначним воїнам ще й титули: «баатур» — богатир, «нойон» — дружинник, «мерген» — влучний стрілець, «білже» — мудрець тощо.