Выбрать главу

— До чого тут «люб» чи не «люб»? Як галичани образили мене за любов мою до твоєї матері! А Володимир? Як тут жив, що він чинив? Пиячив, зійшовся з попадею, нажив із нею двоє діточок! А як він зґвалтував Христину, дочку боярина Путяти? Ганьба! І він після цього любий галичанам?! — Ярослав перевів подих. — То просто бояри галицькі, що мають солеварні, і грошей, і земель, і соболів набагато більше, ніж я, крутять нами в різні боки, як жиди сонцем. А гак їм плювати на мене, на тебе, на Володимира…

— Ви думаєте, батьку, що це все тому, що вони такі заможні?

— Хіба ж тільки це! Земля наша межує з ляхами та уграми, багато приїздить до нас різних німців. А у них там свавілля, всім керують барони та графи, та удільні князі. Он у сусіда нашого, Казимира Польського! І там кожна комашка репетує: «Я поляк, я маю свій гонор!» Гонористі! І наші туди ж! Хочуть зробити з нас нову Моравію чи Богемію. Але ж ми не моравці! Ми — єдина Русь! Якщо відірвати нас від Русі, то ким ми станемо? Миршавеньким народом, холопами, що жебрачать на кордонах великих баронів!

— Ваші слова картають серце. Я бачу, що треба мені самому брати меч у руки і йти у похід.

— Який похід, синку?! — замахав руками Осьмомисл. — Я сам ніколи не ходив у походи, хоч ізмолоду мав у руках силу нівроку, — усе воєвод посилав. А княже діло — суди справляти та з сусідами дружити. Не бійся, Олеже! Я ось відпишу королю Казимиру, щоб він допоміг тобі після моєї смерті!.. І не крути головою, всі ми не вічні! З Казимиром ми мирно жили, він допоможе. І непутящому дам земельки — хай бере Перемишль. Теж місто багате! Та спершу хай цілує хрест, що не чинитиме тобі перешкод. Ось так і порішимо.

Після розмови із сином Ярослав Осьмомисл ще довго сидів у порожній гридниці, про щось собі розмірковував. Коли ж сонце почало хилитися до сходу, він покликав боярина Мирослава.

Цього разу воєвода з'явився не так хутко — усе-таки літа. «Старий віл борозни не псує, — знову подумав Ярослав, — але ж і глибоко не зоре».

— Скажи-но, Мирославе, де подівся той латинянин, що все просив зустрічі зі мною? Чи поїхав уже?

— Ні, князю мій, ще тут. Звати його Бруно з Регенсбурга. Його висвятили у єпископи і послали до печенігів, що ще живуть біля Дунаю, навернути їх до віри в Господа нашого. Зовсім ще хлопчисько! Нікуди я його не відправив.

— Це ж він розповідав тобі, що папа римський, а з ним і західні королі думають іти походом на землі бусурманські?

— Так, князю.

— Ну, що ж… Скажи йому, що я з ним невдовзі зустрінусь… на полюванні.

— Якому полюванні, світлий княже? — здивувався боярин Ступа.

— Полюванні із соколами. Чи був твій чернець на такому полюванні?

— Думаю, що ні. А хто ж поїде з вами?

— Запроси всіх ліпших мужів! Навіть тих, кого я терпіти не можу… Особливо тих, кого я терпіти не можу. Треба влаштувати таке полювання, що й василевсам та імператорам не снилося: гучне, яскраве, з бенкетом, із вином, медом, пивом. Нічого не жаліти! Все зрозумів?

— Усе, князю!

— Ну, то йди.

Трохи збентежений наказом князя, Ступа пішов геть. Чому князь дає саме йому таке доручення? Адже це справа княжого ловчого?

Ступа не бачив, як кутики губ Осьмомисла гірко скривилися.

Розділ З

КНЯЖЕ ПОЛЮВАННЯ

Стріляєш із отчого золотого стола солтанів за землями.
Слово…

Була весна.

Рано-вранці із Галича по весняному бездоріжжю виїхала процесія мисливців. Давно Галич не бачив такого пишного виїзду. На чолі загону на білому коні їхав сам князь Ярослав Осьмомисл. їхав сам-один, без сина Олега, прозваного галичанами Настасічем. Подейкували, що раптово занеміг княжич. Базікали, що тяжко він хворий. Та Осьмомисл «уважив» бояр, не відмінив полювання, яке так довго очікували.

За ним, хто на буланому, хто на гнідому, хто на вороному, рухався почет. Мисливці хизувались у дорогих оксамитових та парчевих каптанах, кожухах із дорогого хутра, в соболиних та бобрових шапках, у сап'янових чоботах із хвацько загнутими носками. Збоку у декого приторочено срібний ріг. На правицях ловчі везли хижих птахів — соколів та яструбів. Багато хто з птахів убрані до пари своїм господарям: на головках оксамитові клобучки, на лапах «ногавки», у хвостах срібні дзвіночки, для того щоб знайти птаха після полювання.

За вершниками неквапом рухався обоз із прислужниками, шатрами та всілякими наїдками. Хто не знає, що полювання з птахами не стільки черево насичує, скільки дає можливість проявити вдачу молодечу, відчути себе птахом вільним.