Я ледь втихомирив підстаркувату громадськість і підкинув їй ще одну гіпотезу: а раптом отой безпросвітний дурень приревнував свою красуню до когось абсолютно стороннього, поліз до нього битися і заробив по лобі так, що його й досі шукають. І знову мені гордо втерли носа: медсестра ніяких таких приводів для ревнощів не давала! Якщо хто її і проводжав кілька разів додому, так це жінка, лікарка, з якою вона працює. Красива така, як намальована. А мужиків — і близько не було! Хоч тут спитайте, хоч на роботі.
«Тут» я вже питав. Подякував стареньким і пішов до госпіталю. Лікарка, про яку розповідали бабусі, була не просто красивою. Я таку тільки один раз в житті бачив, та й то в кіно. У фільмі «Снігова королева». Ленінградська актриса, забув прізвище, головну роль грала. От вона була саме такою: красивою і холодною, як з казки Андерсена. Я одразу перестав почуватися мужчиною і перетворився на пацієнта, який жалібно скиглить щось на взірець: «Лікарю, у мене отут болить, я не знаю, що, але від цього не вмирають?».
Снігова Королева іронічно усміхнулась, і я замовк. Тоді заговорила вона.
— Давайте по порядку. Яке у вас звання? Старший лейтенант? Добре, я так звикла звертатись. Так от, товаришу старший лейтенант, викиньте з голови всі ваші мужицькі дурниці. Ніяких приводів для ревнощів моя підлегла ніколи не давала. Можливо, у вашому міліцейському госпіталі деякі медсестри плутають домашнє ліжко з казенною койкою, але не в нас.
— А чим ви, даруйте, особливі?
— Ми — окружний госпіталь. До нас привозять або в такому стані, що пацієнтові не до амурів, або на комісування. Ви можете собі уявити, як простий солдатик хоче додому, до мами? Або як прагне свободи офіцер, котрому служба вже в печінках сидить? Тому у нас рук не розпускають.
— Невже ж у вас тут дисбат?
— Тут, щоб ви знали, порядку більше, ніж у дисбаті. При найменшому порушенні режиму замість дембеля відправляють служити до повного списання.
— Як караульного кожуха?
— При списанні караульного кожуха потрібно більше підписів — це раз. І два — у вашому конкретному випадку — і медсестрі, і її чоловікові скандали були протипоказані, як інфарктнику випивка. Вони стояли в черзі на службу до НДР — заробити на кооператив, на меблі, на посуд. Бо хтозна як життя обернеться. Вам уже розповідали про травму її чоловіка?
— Розповіли, як на консиліумі.
— Ото ж бо. Заграють йому «Прощання слов'янки», що тоді? Так і помирати у своїй однокімнатній? Ні, товаришу старший лейтенант, такі обставини тримають сім'ю міцніше, аніж кохання.
Від автора: За часів Варшавського договору існували три великі угруповання радянських військ поза кордонами СРСР. Група радянських військ у ЯДР, Центральна група військ (Польща) і Південна група військ — в Угорщині. Була ще, правда, група у Монголи і невеликий підрозділ на Кубі та В'єтнамі. Але туди в черзі не стояли. Туди відсилали поза чергою в порядку покарання. Втрапити ж у Європу, особливо у найстарішу, ендеерівську, групу — було мрією багатьох військових і їхніх дружин. Що не кажи, а німці жили краще, ніж ми. А якщо ще й з розумом здати свою квартиру в Союзі, то через кілька років вистачало не лише на кооператив, а й на машину, яку переганяли з-за кордону, бо там наші авто були набагато дешевші.
Олекса Сирота:
— Мушу з вами погодитися, — сказав я Сніговій Королеві, — змарнувати такий шанс не наважиться навіть прапорщик зі спортивної роти. Тоді скажіть: що ж з ним, по-вашому, трапилося?
— Хтозна. Мужчина — істота примітивна.
— Ну, це ви вже занадто…
— Занадто делікатно. Я в госпіталі такого надивилась… Наприклад: полаялися двоє. Один в авто, другий пішки. Той, що за кермом, загальмував майже впритул. Котрий пішки, сказав йому все, що думає, не добираючи виразів. Слово по слову, водій вискочив з машини, потім пхатися почали. Автовласник невдало відступив на крок. Зачепився за бровку і — потилицею об асфальт. Пішохід з переляку, замість викликати, кого належить, заштовхує покійника у машину, сам сідає за кермо і жене в лісову зону. Там руками загрібає мертвого в пісок, повертається до Києва, кидає «Жигулі» біля кінцевої станції метро і… їде додому. Це реальний випадок. А вашого прапорщика, як я чула, кинули мертвим у воду.
— Звідки чули?
— Звичайно, з оперативки. Цілком можливо, що він теж з кимось побився. Не ускладнюйте собі життя, товаришу старший лейтенант. У нас не Англія і ви не Холмс.