За милими розмовами і вечір надійшов. У мене, як і у більшості моїх колег, що б там про нас голова міськради не думав, звички пити алкоголь «з горла» на свіжому повітрі не було. Жив би я у Прибалтиці, не кажу вже про Париж, зашився б зараз у якийсь затишний бар чи кав'яреньку і там, за чашкою кави і чаркою «Вана Таллінн», обміркував ситуацію. Казали хлопці, що в Естонії забігайлівки на кожному кроці. І до пізньої ночі працюють. Невже у їхніх вождів немає проблем зі своїми дорослими дітьми?
Колись я запитав про це у естонського колеги, котрого занесло до нас у відрядження. Він довго мовчав, а потім вимовив одну лише загадкову фразу:
— Розумієте, колего, у нас в Естонії радянська влада тільки двадцять п'ять років…
Наступний день почався одразу з двох паскудств, які не мали відношення до мого прапорщика, проте настрій зіпсували надовго. Першу новину повідомив на оперативці Полкан. Одтепер, виявляється, наш розшук, крім чергування по Управлінню, має виділяти людей на футбол. І то не на Центральний стадіон. Бо хто б відмовився подивитись, як наше «Динамо» робить кролика з московського тезки (ну, було колись, було! — авт.) або натягає «Спартак» по самі помідорчики? Так ні ж, нам належало стовбичити увечері, в свій законний вільний час, на «Динамо», де грають дублі і приходять лише найзаповзятіші болільники. Там трьох ментів з Печерського РВВС — і то забагато!
Нам усім одібрало мову, тому Полковник вирішив пояснити суть нововведення:
— Як ви знаєте, товариші, — сказав він і подивився поверх голів на портрет Дзержинського, — Володимир Васильович дуже любить футбол. Тепер він вирішив відвідувати не лише матчі основного складу, а й дублів. Скажу неофіційно, не для поширення: на Хрещатику-26 обладнали спеціальну апаратну, щоб наш Володимир Васильович міг спокійно дивитись і зарубіжні матчі нашого «Динамо». Я попрошу спокою! Порядок під час цих переглядів забезпечуємо не ми, а Контора. Так що, сподіваюсь, наша роль усім зрозуміла.
Якби Полковник при цьому не глянув виразно на мене, то я б і мовчав. Але він глянув, і мене понесло. Бо, всупереч алфавіту, першим у чергування на футбол відрядили чомусь мене. Тому накривалось одне важливе побачення. Я переносив його вже стільки разів, що більше мені просто не повірять. Хіба що я з'явлюсь до кандидатів на тестя з тещею з новенькою зіркою Героя Радянського Союзу на мундирі. Але змінити ситуацію можна було хіба що на гірше. Я це розумів, але, кажу, мене понесло:
— Краще б В. В. у оперу ходив. Там хоч крісла м'які, геморою не наживеш.
Від автора: Стосовно опери Олекса був дещо неправий. Перший секретар ЦК КПУ до приміщення Київського Академічного театру опери та балету часом заходив. Це коли там відбувались урочисті засідання з тої чи іншої нагоди. Так що класичне мистецтво Володимир Васильович знав. Фрагментарно: у вигляді арій з опер та увертюр до симфоній, що входили до програми кожного урядового концерту. Повністю ж, від початку до кінця, Щербицький дивився тільки футбол.
Олекса Сирота:
Нашому Полковнику моя слушна думка щодо опери чомусь не сподобалась:
— Аніж давати вказівки керівникам партії та уряду, де їм підвищувати свій культурний рівень, ви б, товаришу Сирота, краще…
Що я мав робити конкретно, Полкан так і не придумав. Тому благально глянув на замполіта.
— Той зайве думати взагалі не став. Заховався за рятівною фразою:
— Зайдете до мене після оперативки. Я вам, Сирота, все поясню.
Я знахабнів і до Комісара не зайшов. Однак шоста стаття Конституції СРСР (щодо «КПРС як керівної і рушійної сили суспільства») не погидувала з'явитися до мене в кабінетик особисто:
— Я не буду читати вам мораль, Сирота, бо ви зі своєю вищою філософською освітою кого завгодно ідіотом зробите. Навіть мене! Куди повинен ходити Перший секретар ЦК, вирішуєте не ви. А от куди від сьогодні ви не маєте права навіть носа встромити, вже вирішено. Товариші з Володимирської дуже радять, аби вашого духу більше не було в кав'ярні, що на другому поверсі дієтичного гастроному. У них там якісь оперативні заходи проти дисидентів і товариші дуже б не хотіли, щоб дисидентом номер один виявився якийсь там інспектор карного розшуку. Прізвища називати не буду, але це ви, Сирота.
Оце тобі і паскудство номер два! Я так і не дізнався, чи насправді хлопці з Контори вирішили погратися в одній з моїх улюблених кав'ярень у свої ігри, чи то все замполіт на зло мені придумав. Але в борщ наплювали добряче. Крім того, я добре знав, що однією ідеологічною накачкою не відбудуся. Наступний номер нашої програми: «До речі, інспекторе, як там у вас просувається розслідування справи щодо прапорщика? Бо язиком ляпати у нас всі майстри…»
Драла! Причому негайно! Лише встромити голову у двері до Старого, аби вигукнути: «Я на завданні!» і зникнути раніше, ніж попіл з цигарки Підполковника впаде на стіл.
Найкращим джерелом інформації для радянського сищика є «народний контроль». Вони ж — «народні месниці», або «партизанки». Гурт бабусь — отих, котрі з ранку до ночі сидять на лавочках коло під'їздів, бо іншої роботи у них немає. І хоча у кожної на носі окуляри, що той ілюмінатор, помічають вони все — хто, коли, з ким і до кого прийшов, вийшов, затримався, переночував. Це у них вистачає нахабства ляпнути незнайомій людині: «А ви до кого, бо вродє не наш!». Це вони будуть ловити дрижаки або відганяти комарів, аби дочекатися, коли ж вийде ота профура з голою дупою, що піднялася на п'ятий поверх. А якщо таємнича незнайомка залишиться ночувати, то будьте певні, що вже о шостій нуль-нуль, під перші акорди Державного гімну по радіо «народний контроль» займе бойову позицію на своїх лавочках, аби «подивитись курві в очі» і вголос перемити кістки усій радянській молоді.
На півдорозі до будинку, де жило подружжя прапорщика Н., моя злість вщухла, а службовий запал пригас. Бо пригадав, що той дев'ятиповерховий красень, котрий гордо стримів на тлі облуплених «хрущобок», є малосімейкою. У ньому самі лише однокімнатні квартири для молодих спеціалістів. А хто ж захоче добровільно саджати собі на голову тещу чи свекруху, маючи «двайцять один квадрат» площі на двох? Тобто, ставити хрест на особистому житті. На щастя, я помилився. Ще здалеку побачив коло під'їзду трьох кульбабок у темних хустинках. Все правильно — люди стають у чергу на багатокімнатну квартиру і терміново виписують бабцю з провінції задля зайвих десяти метрів.
Досить мені було підсісти на лавочку і сказати, що я з міліції, як більш нічого говорити не довелось:
— Це ви нащот того воєнного, которого вбили?
— Не вбили, Карпівно, а втопили. Сама тільки форма випливла, вся в крові.
— Чи вбили, чи втопили — один кінець, — підсумувала третя, — а царства небесного він не діждеться! Бо старших не поважає! Ніколи не вітався. Хоч би кивнув раз! От у нас на шостому поверсі полковник живе з молодою жінкою. На Вознесіння свадьба була. Так вони обидва завжди: доброго ранку, добрий вечір, як ваше здоров'я! А цей ваш, за которим ви прийшли, глипне часом, аж недобре стає, і пішов. Макаронник!
— Не макаронник, а прапорщик.
— Та який він прапорщик! Макаронник! У мене батько був прапорщиком в імперіалістичну. Так мама розказували, що він їх у офіцерів у карти виграв! А цей — злидень, злидень, злидень!..
Заповідалася цікава дискусія. Але, на жаль, у мене не було часу. Тому я змушений був погодитись:
— Умовили, нехай буде злидень. Але ви мені скажіть — може, він просто втік? Знаєте, є такі жіночки, від яких чоловіки аж на Чукотку забігають. А там виганяють ведмедя з барлогу, залазять туди і смокчуть лапу.
«Народний контроль» лише за п'ять хвилин довів, що я шмаркач і нічого не тямлю в жінках. Що дружина прапорщика — то сама досконалість. І якщо завтра янголи, яких немає, візьмуть її живцем туди, де тільки космонавти літають, громадськість будинку не здивується. Бо молода жіночка не просто красива, вихована і здоров'ям цікавиться. Вона їм ліки дістає і ні копійки зверху не просить. А ті, що дешеві, просто так дарує. А хтось тут каже — на Чукотку забіг!