Выбрать главу

— То може, ви свого кобеляку і після відсидки з розкритими обіймами приймете? Щоб сусіди чогось поганого не подумали? — це вже Старий не витримав. А ця без п'яти хвилин доктор мистецтвознавства Старого в фарбу увігнала одним махом.

Каже:

— А то не ваше собаче діло, кого мені приймати і в якій позі.

Єдине, що ми змогли, — стукнути в «зону», аби там цього жванчика «кодло» опустило, як належить.

Від автора: Перекладач-маніяк через дев'ять місяців вийшов на волю по амністії, Переїхав до Одеси, де продовжував працювати за фахом. Олексу Сироту він пережив. Ледь не забув: він почав писати вірші і видав кілька збірок там-таки, в Одесі. Редакційна передмова викликала нервову гикавку у втаємничених: «Автор давно і плідно працює над темою комуністичного виховання підростаючого покоління на прикладах високої моралі і традицій радянської сім'ї».

Олекса Сирота:

Віднайдену форму дружині прапорщика, звичайно, показали. Вона засвідчила, що саме у ній чоловік пішов на службу. Документи й гаманець він завжди брав з собою і клав до внутрішньої кишені кітеля. Коли згорток витягли з води, їх там не було. Експерти не виявили на одязі жодних слідів крові, ножа чи кулі. Нічого, що свідчило б про насильницьку смерть власника.

Уявити, що прапорщик втопив свій мундир з принципових міркувань і блукає десь зараз світом у сімейних трусах і майці, було важко. Бо хоча людське божевілля і знає таку форму, як патологічна нехіть до одягу, у двомільйонному Києві голий вояка давно б уже втрапив комусь на очі. З усього випливала неприємна версія: комусь терміново знадобилися військова форма і документи. А після використання мундир втопили, військовий квиток знищили.

За той час, що минув, у Києві, та й по всій республіці, ніяких злочинів, де б фігурувала людина у формі прапорщика або з його документами, не зафіксували. Перевірили Жуляни і Бориспіль — ніхто не брав квиток на прізвище людини, яку ми шукали. Щоправда, були ще військові каси на вокзалі, де частину квитків продавали за готівку — під документ. Але хто їх пам'ятає, точніше, хто до них придивляється — до людей, які стоять у черзі? Це ж вам не станція Березань. У нас по Києву-Пасажирському влітку одних тільки додаткових поїздів півсотні.

Що нам залишалося? Розробляти версію, що десь по світу бродить людина, схожа на прапорщика, тільки вже в цивільному, з його документами. Або він сам, теж у цивільному, і з власними документами. І ми почали з того, що мали зробити військові через три доби після таємничого зникнення: розіслали по всьому Союзу «об'єктивки» з детальним описом прапорщика і його фотографії з особової справи та сімейного альбому.

І злочинці, і міліція мають свої стереотипи мислення. Міліція вважає, що санаторно-курортні зони — то улюблене місце для схованки всіх підозрілих типів. А злочинці, які це добре знають, все одно вважають за краще зашитися поміж сотень і тисяч людей, які щільною масою лежать влітку вздовж Чорноморського та Балтійського берегів. Чому вони так роблять? Бо не дурні. І знають, що крім санаторію і турбази, де твою «ксіву» обов'язково зареєструють, є ще тьотя Сара, Маня, Катя, одноногий Петрович, Сидорович без пальців на лівій руці чи такий собі Місак Корян, які за червінця Алі-Бабу і сорок розбійників у приміщенні райвідділу міліції так поселять, що сама міліція і не здогадається.

Але я знав, що ця версія, як кажуть гравці в доміно, класичне «дубль-пусто». Бо в цей період по всьому Радянському Союзу не скоїлося такого злочину, для прикриття якого конче необхідно було вбити дебелого прапорщика зі спортивної роти виключно задля його документів. І не просто вбити, а так, щоб жодного сліду не залишилося на одязі. Кажеш, задушити? Руками чи зашморгом? Так от, щоб ти більше не ставив мені дурних запитань: у момент асфіксії спрацьовують рефлекторно певні фізіологічні функції організму, залишаючи на одязі недвозначні сліди. На брюках прапорщика нічого такого й близько не було. А потім, судячи з опису свідків, прапорщик, штангіст у минулому, мав таку тілесну конституцію, що вбити його можна було хіба що буфером паровоза. Тоді б залишилися сліди. Або застрелити, але про це ми уже говорили.

Ніхто не брав ощадкас, не грабував поштових вагонів, не вбивав банківських інкасаторів і не тікав із зони особливого режиму. Словом, не робив нічого такого, що однією розстрільною статтею більше, однією менше — вже б не мало значення. Але прапорщик зник, розчинився посеред дво-мільйонного міста, при сонячному світлі і на очах тисяч людей. Містика!

Я ще трохи покрутився із кутка в куток у своєму кабінетику і дійшов невтішного висновку. Усі мої резерви для мозкового штурму були давно вичерпані, тож залишалося робити те, чого я не любив. Брати ноги в руки і йти у спекотне місто, де скоро вже нікому буде професійно зварити для мене каву. Бо в «Мічігані» навпроти ЦУМу замість кави стали подавати соки. У «Дієті», що на Хрещатику, на другому поверсі, спочатку забрали стільці, аби народ не розсиджувався, а потім заборонили варити подвійну. Затишну кав'яреньку на першому поверсі готелю «Дніпро» передали Інтуристу, і простому люду стало туди зась. До того ж, навіть наші міліцейські посвідчення не діяли на мордатих швейцарів, бо усі вони раніше працювали у «найвищому будинку» на Короленка. Нині діючі телепні з цієї ж контори «засвітили» мою улюблену кав'яреньку на Постишева і зараз зазіхали на святе — розпивочну «Три сходинки», що на Свердлова, колишня Прорізна.

Залишалася «цариця Тамара», вона ж Тамара Володимирівна. В недалекому минулому — буфетниця з ресторану «Динамо». Там вона з усіма перегризлась і зараз доробляла до пенсії у кав'ярні у підземному переході на площі Калініна. «Я за своє життя накрала стільки, що зараз можу дозволити собі розкіш попрацювати чесно», — говорила вона у хвилини відвертості.

— А скільки ж це, Тамаро Володимирівно, — запитував я її, — треба вкрасти, аби потім жити чесно? Суму прописом назвіть, будь ласка.

— То залежить, Олексо, то залежить… — ухилялася від відповіді кавова цариця.

У підземному переході двоє немолодих сержантів міліції, з тих, що прийшли на службу разом зі Старим, ліниво ганяли тіток з квітами. Ті підхоплювали свої кошики з квітучою флорою і перебігали на протилежний бік Хрещатика. Старі лягаві повагом робили по переходу коло пошани і знову виринали посеред квітів, як два поголених будяки. Жіночки знову брали в руки свій товар і тупотіли сходами вниз, а звідти — на місце попередньої дислокації. Піти з площі не можна було аніяк — у «ЖеПеКа» гастролював Малий театр з Москви з Юрієм Соломіним. Тим, що в ролі капітана Кольцова, ад'ютанта його превосходительства, позбавив сну прекрасну частину населення. Жінки, дами, дівчата і шмаркулі з оберемками квітів в обох руках усі ці дні тримали Палац в облозі. Перекупки підняли ціни на пахучу зелень до рівня 8-го Березня, але ніхто не ремствував. Старий казав, що отаке ж сексуальне збудження мас він бачив один раз у житті, коли двадцять років тому до Києва приїздив їв Монтан.

Тамара Володимирівна, на моє щастя, була на місці, кавоварка працювала, як належить, і черга була поміркована — не випирала за двері. Але «цариця», забачивши мене, радісно махнула рукою і швидко спроворила мені подвійну, присмачену її звичним жартом:

— Стій там, іди сюди! І не треба «спасибі»! На Соломіна вже ходив?

— Тамаро Володимирівно, — зітхнув я гірко, — дався вам той Соломій. Якщо коли-небудь я стану капітаном, то спеціально зодягну форму і прийду до вас. І тоді ви зрозумієте, що й на мене теж можна часом дивитися закоханими очима.

— Доки тобі четверту зірочку дадуть, Олексику, по мені вже давно заупокійну відспівають… Тобі цукру — один чи два?

Якийсь ветеран здійняв бучу: — кого це там обслуговують поза чергою?!