— Йому належить, — огризнулася Тамара Володимирівна, але кавалер однієї-єдиної фронтової медалі не вгавав:
— А хто він такий, що йому належить?
— Водій гівновоза, — пояснив я на усю кав'ярню, — поспішаю, бо спекотно, знаєте, а вантаж делікатний. Уже почав псуватися.
Кілька жінок порснуло з черги, тільки спідниці війнули. Що то багата уява! Мені стало легше, але до розв'язання загадки здимілого прапорщика не наблизило. Тамара Володимирівна поділилася своїми новинами:
— В гастрономі навпроти Золотих воріт збираються варити каву. Кличуть мене. Мабуть, піду, бо тут протяги замучили. Заглядайте!
— На жаль, не зможу. Там поряд відома всім контора. Не встигнеш каву допить, як начальству настукають, що ми в робочий час байдики б'ємо.
Від автора: Площу Калініна 1977-го року перейменували на Жовтневу, а 1991-го — на майдан Незалежності. «Цариця Тамара» змінила кілька точок, а теля чергової відпустки не повернулася на своє робоче місце. Кажуть, купила приватний будинок у Тарасівці і дожила там віку. Сподіваюсь, чесно.
«ЖеПеКа» — Жовтневий палац культури на одноіменній вулиці — перейменували у Міжнародний центр культури і мистецтв, а вулиці повернули стару назву — Інститутська.
З «Дієти» — дієтичного гастроному на Хрещатику, де каву варили на другому поверсі (дивись наступні історії Олекси), ще 1980-го року зробили ресторан.
«Мічіган» — літня кав'ярня на Хрещатику навпроти ЦУМу — вцілів. Сивочолі академіки, письменники і політики зі сльозою розчулення згадують у мемуарах свою молодість, коли комсомольські оперативні загони не давали їм у цьому «Мічігані» (назва кароока, виникла ще на початку 60-х!) нормально посидіти.
«Три сходинки» — розпивочну на Прорізній — закривали у роки горба-човської боротьби з алкоголізмом. Зараз там знову і наливають, і на винос прооатотпь. Хазяїн оновленої точки, колишній полковник міліції, ровесник Олекси Сироти, відновив її вже за Незалежності, але взятий у шори законами, «сприятливими для вітчизняного підприємця», змушений був продати заклад комусь, у кого виявилося міцніше зооров'я і гостріші зуби.
Олекса Сирота:
Що було далі? Кави попив, перекурив (кидай-не кидай!) на лавочці — і поїхав на метро, а потім на трамвайчику до спортроти, по особистісну характеристику прапорщика.
Командир роти — молодий майор, з. м. с, себто, заслужений майстер спорту, — був спочатку лаконічним:
— Прапорщик Н. мав два недоліки. Перший — він колишній спортсмен. Другий — він надстроковик, він же «кусок», «макаронник», віднедавна — «прапор». А так, загалом, нормальна людина.
— Нелогічно, товаришу майоре. Мій короткий армійський досвід свідчить, що нормальна людина ніколи не піде в «куски», а «кусок», у свою чергу, ніколи не стане нормальною людиною. Бо це не звання, а стан душі. Точніше — наявність її відсутності.
Майор подивився на мене з цікавістю:
— Нормальний він був настільки, наскільки можна бути нормальним, маючи вищезгадані недоліки. Хоча — контингент у мене весь такий. Хвалити Бога, що це не ракетний полк. Багато розуму не треба. Можна взагалі без нього. Треба пам'ятати три речі: в армії рух починається з лівої ноги, в строю треба бачити груди четвертого від тебе праворуч, а на ввіреному тобі складі наявність має відповідати табельному списку.
Майор не приховував, що свій розум має, і то чималенький, бо на його столі, крім звичайних телефонів, стояв апарат навіть не «вертушки», а «прямий» — без наборного диску і з позолоченим барельєфом гербу СРСР. Такий у військах далеко не в кожного генерала є.
Потім майор став балакучішим — після мого питання, чи не збирався прапорщик піти з армії після закінчення контракту.
— А куди б він пішов? У свою Зачепилівку коровам хвости крутити? Ви знаєте, як він до нас потрапив? Кандидата у майстри спорту зробив собі ще до призову — в технікумі. Ну, «емесом» він у нас швидко став. Але дуже йому свербіло до олімпійського резерву втрапити. Там і стипендія висока, і квартирне питання — не питання. І машина світить, вважай, що задарма, та ще й поза чергою. Головне — давай рекорди і медалі.
Ось так. А ти, Сирота, поза чергою тільки каву пий.
— Цікаво, товаришу майоре, звідки він про всю цю халяву дізнався? Бо в газетах про таке не пишуть, по радіо не говорять і по телевізору не показують.
— А я знаю? Дітей матюкатися теж ніхто не вчить, спеціально, маю на увазі. А що ми щодня на парканах коло школи читаємо? Отак і прапорщик: десь дізнався, десь пронюхав… Почав він результати накачувати. Але це тільки в приказці — як сила є, то розуму не треба. У важкій атлетиці розуму треба, та ще й як треба! Закінчилося все швидко — зірвав собі м'язи на спині, та ще й так, що думали — калікою зостанеться. Доки в госпіталі лежав, дембель накотив. Ми зглянулись, залишили у прапорщиках.
— Вибачайте, товаришу майор. Ви Ніцше ніколи не читали?
— Читав. Щоправда, в уривках. У хрестоматії для студентів філософських факультетів. А що саме ви маєте на увазі?
— «Коли людина спіткнулася, підштовхни». Погодьтеся, розумна думка. Гепнеться, розквасить мордяку і надалі буде під ноги дивитися. А ми одразу — попід білі рученьки та через калюжку перенесли, через ямку-канавку. А воно, падло, врешті-решт саме впаде, та ще й нас з ніг зіб'є і у тій калюжі виваляє.
— Ви хочете сказати, що нас згубить наша ж доброта? А що я мав робити з оцим от… Здоров'я він відновив, гантелями бавиться, навіть штангу тягає, але тільки лежачи. Плечовий пояс, руки й шия у нього добре накачані, а спина — хирлява. Бо лікарі попередили — як ще раз зірве, а не дай Бог, хребта підвередить, буде калікою до могили. Тож він за нашу службу не те що руками — зубами тримається.
— То може, як кажуть французи, «шерше» оту саму «ля фам»?
— Я спочатку, грішним ділом, теж думав, що він вирішив жінку помінять. Але знову-таки, у нього хоч пари клепок і немає, але ж не всіх. Дружина — професійна медсестра-травматолог. Це раз. А друге — однокімнатну квартиру дуже важко ділити, а він до складностей не звик. Розбестила його армія: на всьому готовому і на простоті життя за статутом. Я вже, грішним ділом, подумав, — знову повторив свою улюблену фразу майор, — може, комусь його форма й документи знадобились? Як тому шизонутому, що колись під Кремлем у космонавтів стріляв.
— Для цього він би, отой шизонутий, чи невідомий «хтось», міліціонера прибив. Котрий у космонавтів стріляв, якщо пригадуєте, армійську форму мав. Бо його чи то щойно комісували, чи то збиралися комісувати з авіації. Але ж він був не такий дурний, бо впоїв, а потім роздяг свого родича-лягавого… Хоча, розповідав мій начальник, як після війни банда, переодягнена у військову форму, ювелірний на Хрещатику брала. Та то було після війни, коли військових Ще поважали. Вибачайте, не хотів вас образити… Крім того, головний бандит тоді у полковника переодягся. Це вам не прапорщик!
Ми з майором ще трохи поговорили на загальні теми, а потім я взявся до роботи. Мені виділили кімнату, дали список людей, з якими прапорщик найчастіше мав справу, і прикомандирували сержанта другого року служби, аби він викликав до мене за цим списком свідків. Звичайно, я розумів, що майор клопотався не стільки про мої зручності, скільки про те, аби мене швидше здихатися. Та й на тому спасибі!
Відповіді «макаронників» були тупими і одноманітними, як шеренга кирзових чобіт.
— Знаєте щось по справі?
— Не знаю…
— Чи помічали щось незвичне?
— Не фіксував…
— Він вам нічого цікавого не розповідав?
— По суті справи додати нічого не можу!
— Сказитися!..
— Ш-шо?
— Це я не вам.
«Не знаю», «не фіксував», «по суті справи нічого додати не маю»… Здуріти! Можна було б взагалі не вести протоколів. Наклацати один під копірку і давати всім свідкам на підпис. Залишалася тільки різниця в інтонаціях, але її до справи не підшиєш.