Запала тривала, важка тиша. Я чекав, шкірячи зуби — уявляв вираз обличчя Міффліна.
— У Зальцера? — нарешті озвався він. Голос у нього був такий, ніби в роті він мав гарячу картоплю.
— Саме так: у Брендонового приятеля.
— А ти впевнений у цьому?
— Так. Я його упізнаю для тебе — і Пола також. Причому з радістю.
— Справді? — в його голосі чулося вагання.
— Звісно! Так, Зальцер буде розгніваний, але, крім Зальцера, кому до цього є діло?
— Чорт! — з відразою сказав Міффлін. — Я змушений буду порадитися з Брендоном. Сам не заварю цю кашу.
— То телефонуй йому і радься. Але не забудь сказати, що я сьогодні ж зателефоную редакторові нічного випуску «Геральда» і викладу йому цю історію. Я би не хотів, щоб Дван уник покарання лише тому, що Брендон не захоче засмучувати свого маленького друга.
— Не роби цього! — гаркнув Міффлін. — Послухай, Віку! Заради Бога, не грайся з пресою! Цього Брендон тобі вже точно не подарує!
— Мені дуже шкода, але це саме те, що я маю намір зараз зробити. Розкажи Брендону все і їдь за Дваном, якщо не хочеш, аби до вас приїхали журналісти. Бувай, Тіме! — і я повісив слухавку, хоча він продовжував щось волати.
Керман з Полою стояли коло телефонної будки й уважно слухали.
— То що — він лютував? — перепитав Керман, потираючи руки.
— Так, рознервувався трохи. Здається, вони бояться чіпати Зальцера.
Я набрав інший номер, вичекав трохи, і коли чоловічий голос сказав: «Редакція газети „Геральд“», я попросив з’єднати мене з редактором нічного випуску.
За дві хвилини я виклав свою історію. Той вислухав її так, як голодний накидається на обід з п’яти страв.
— Зальцер підгодовує Брендона, — пояснив йому я. — Тож мене не здивує, якщо Брендон спробує зам’яти цю справу.
— Якщо це йому вдасться, тут не буде моєї вини, — зловтішно хихикнувши, відповів редактор нічного випуску. — Дякую вам, Меллою. Ми давно шукали приводу, щоб підчепити на гачок цього типа. Полишіть це на мене. Я його дістану.
Я повісив слухавку і вийшов із будки.
— Щось мені підказує, що я нажив собі купу неприємностей, — зауважив я. — Але якщо мої розрахунки справдяться, то Брендон сьогодні також навряд чи спатиме спокійно.
— Яка прикрість! — озвався Керман.
III
Якщо ви поїдете від бульвару Орхідей на північ, минаючи маєток Санта-Роза, то опинитеся на вузькій дорозі, що веде якраз до піщаних дюн та моєї халупи.
Місце, де я живу, нічим особливим не вирізняється, але принаймні воно достатньо відлюдне, і якщо я співатиму на весь голос у ванній, то цього ніхто не почує. Мій будинок — чотирикімнатне бунгало, зроблене зі сучкуватої канадської сосни, з крихітним — майже кишеньковим — садом, який доглядає мій служник-філіппінець Тоні. За сотню ярдів од дому хлюпається Тихий океан, а з трьох боків бунгало оточують густі чагарники, пісок та блакитні пальми. Тут тихо й самотньо, наче в могилі бідняка, але мені таке подобається. Мешкаю тут уже п’ять років, і нізащо не хотів би жити деінде.
Полишивши бар Фіннеґана, я поїхав тією дорогою додому. Було близько опівночі. На небі висів великий, схожий на диню місяць, і його сліпучо-білі промені прочісували кущі та піщані дюни не гірше за потужний ліхтарик. Море було наче затемнене дзеркало. Повітря спекотне та нерухоме. Якби ще поруч зі мною була якась білявка, то ніч стала б цілком романтичною.
Завтра, розмірковував я, буде напружений день. Пола обіцяла зайнятися заповітами старого Кросбі та Дженет, щойно відчиниться адміністративна будівля. Я мав намір знову зустрітись із сестрою Гарні. Також хотів з’ясувати, хто адвокат Морін Кросбі та побалакати з ним. Ще волів би, якщо вдасться, більше довідатися про Дуґласа Шеррілла. Якщо в заповітах не виявиться нічого цікавого, юрист Морін не побачить спірних моментів у справі і якщо Дуґлас Шеррілл не видасться мені підозрілим, то ми повернемо ті п’ятсот доларів і закриємо справу. Але в глибині душі я був упевнений: закривати справу не буду, хоча й розумів, що просто марнуватиму свій час.
Я зупинився перед халупкою зі соснових дощок, котра слугує мені гаражем, і побрів крізь гарячий пісок до дверей. Повернувся в «бьюїк», під’їхав під навіс, вимкнув двигун і запалив сигарету. Випадково глянув у бічне дзеркальце. Якийсь рух у залитих місячним світлом кущах привернув мою увагу.
Я загасив сірник і тепер сидів нерухомо, спостерігаючи у дзеркальце за коливанням кущів. Щось рухалося приблизно за п’ятдесят ярдів од мене — просто позаду моєї машини. Рухи повторились, і гілки кущів пригнулися та знову випрямились, а потім усе завмерло.
Це видавалося дивним, адже було зовсім безвітряно. Жодна пташка не могла спричинити аж такого коливання, тож мені здалося, що якийсь чоловік чи, може, жінка, ховалися в кущах і або ж відгинали гілки, щоби краще бачити, або ж утратили рівновагу і схопилися за кущі, аби не впасти.
Мені це не сподобалося. Люди не ховаються по кущах, якщо мають добрі наміри. Пола неодноразово казала мені, що моє бунгало стоїть надто усамітнено. За родом занять я нажив собі чимало ворогів, і дехто вже не раз мені погрожував. Я подався вперед і загасив сигарету. Вона була прекрасною мішенню для будь-кого з недобрими намірами. Тут можна розпочати справжню війну — і ніхто нічого не почує, тож я пожалкував, що не прихопив свій поліцейський револьвер.
Коли вимкнув двигун, то загасли й габаритні вогні, тож тепер у гаражі під навісом було темно, хоч в око стрель. Якщо той хтось у кущах мав намір до чогось вдатися, то найкращий момент для цього настане, коли я вийду з гаража на місячне світло і почну замикати ворота. З такої відстані й за такого освітлення в мене не можна не поцілити.
Щоб рука того, хто замислив лихе, таки схибила, я мусив щось придумати, причому діяти швидко. Чим довше залишатимуся в машині, тим підозрілішим це видаватиметься — якщо хтось справді був там, у кущах. І якщо я довго не показуватимуся, невідомий може просто почати гатити по задньому склу авто в надії, що якась випадкова куля мене таки знайде. І хоча був готовий до найгіршого, все ж сподівався, що помиляюся.
Я відчинив дверцята і вислизнув у темряву. Зі свого місця міг бачити берегову лінію, густі зарості чагарників та дерева, котрі при світлі місяця видавалися дивно гостроверхими. Було б сущим божевіллям вийти з темряви гаража на сліпуче світло місяця, і я не мав наміру цього робити. Ступивши крок назад, обмацав нерівну поверхню гаражної стіни. Незадовго до цього, після однієї особливо веселої вечірки в товаристві Джека Кермана, я заїхав у гараж надто швидко і мало не протаранив стіну. Знав, що кілька дошок там ледь тримаються, тож тепер надумав відірвати їх і прослизнути крізь отвір.
Намацавши хистку дошку, почав повільно відхиляти її. Водночас не зводив очей з підозрілих кущів. Але там усе було спокійно. Хто б там не ховався, він сидів, причаївшись. Дошка піддалась. Я натиснув на неї ще трохи та, відхиливши її і роззирнувшись направо-наліво, проліз крізь пролом.
За гаражем була смуга піску, а потім одразу ж починалися кущі. Я швидко й майже нечутно проминув пісок і дістався рятівного прикриття кущів, при цьому трохи захекавшись. Було надто гаряче для такого роду вправ, тож, важко дихаючи, присів на пісок, щоби подумати.
Найрозумнішим було б відповзти за бунгало, уникаючи освітлених ділянок, пробратися всередину і дістати зі шухляди поліцейський револьвер 38 калібру. Маючи його, я зміг би впоратися з будь-яким шукачем пригод. Постріл з вікна моєї спальні за кілька футів од засідки спроможний отямити будь-кого.
Єдиним недоліком було: якщо я довго не витикатимусь із гаража, той тип у кущах зрозуміє, що я вичислив його і рушить мені назустріч. З іншого боку, він може подумати, що я все ще у гаражі, бо боюся виходити, і терпляче чекатиме, поки врешті відважуся.
Я повільно звівся на ноги, і, пригнувши голову, почав обережно пробиратися до свого бунгало, ховаючись за кущі. Все було добре, поки мене прикривали зарості, але за десять ярдів вони зникали, і знову починалися після розриву футів у двадцять. І ця незахищена ділянка виглядала небезпечно голою, а сяйво місяця чудово її освітлювало. Я полишив рятівну темряву гаража. «Спостерігач» у кущах не міг не помітити мене на залитому світлом відрізкові шляху. Я продовжував іти, аж поки не наблизився до цієї ділянки; потім зупинився і зазирнув крізь кущ. Єдине, що мене втішало, це те, що відстань між нами збільшилася. Тепер вона становила вже не п’ятдесят ярдів, а добрих сто двадцять, і поцілити в рухому мішень — навіть таку велику, як я, — з подібної відстані потребувало неабиякого вміння. Тож я вирішив ризикнути.