Зняв капелюха і, тримаючи його за криси, підкинув у повітря та жбурнув у напрямку кущів в надії відволікти увагу. Ще до того, як капелюх упав, я прожогом метнувся вперед.
Але одна річ — мчати по твердій місцевості, а інша — бігти, коли ти по щиколотки у піску. Тіло рухалось, однак ноги залишалися на місці. Якби не той обманний маневр з капелюхом, я був би вже підстреленою качкою.
Розкинувши руки-ноги, якось таки примудрився пірнути у рятівні хащі. Тишу ночі розколов пістолетний постріл. Куля прошила верхівку мого капелюха і пролетіла далі, мов зловісний шершень. Постріл був дуже влучним. Я упав, підібгавши під себе ноги, перекинувся в повітрі й знову опинився під прикриттям. Пролунав іще один постріл, і куля просвистіла зовсім поруч, сипонувши піском мені в обличчя.
Тепер я був приблизно такий самий спокійний, як стара леді, в будинку котрої хазяйнують грабіжники. Стікаючи потом і матюкаючись, я стрімко кинувся в гущавину, розхитуючи кущі та зкидаючи навколо себе пісок, наче втікач-носоріг. Знову пальнув пістолет, і цього разу куля зачепила мені руку, обдерши шкіру й обпікши так, наче я торкнувся розпеченої кочерги. Я впав на землю і лежав, відхекуючись та тримаючись за ушкоджене місце, не спроможний нічого побачити за корчами, гілками та гострим дереном. Якби цей Білл Буффало[12] вбив собі в голову, що мене конче треба вбити, то я б опинився у вельми скрутному становищі. Тому мені слід було продовжувати рух. Моє бунгало було все ще далеко від мене, але принаймні тепер я мав прикриття, і якщо пересуватимуся безшумно, то таки зможу до нього дістатись. Я не хотів більше ризикувати. Хто б то не був, але він умів стріляти. З такої відстані мало не поклав мене, а це стрільба високого рівня. Я не панікував, однак був увесь у холодному поту, і серце моє калатало в грудях, мов молот. Накарачки я почав продиратися крізь пісок, рухаючись дуже швидко й майже нечутно. Так я подолав п’ятдесят футів, коли почув шелест трави і раптовий хрускіт сухого сучка. Я похолонув, прислухаючись та затамувавши подих, і мене почав бити нервовий дрож. Трава знову зашелестіла, й скрип потривоженого піску почувся дуже близько — небезпечно близько до мене. Я ліг плиском та лежав, притискаючись до піску, і волосся на моїй потилиці наїжачилося.
За кілька ярдів від мене кущ сколихнувся, тріснула ще одна гілка, й запала тиша. Той хтось був просто наді мною, напружено прислухаючись, і мені навіть здалося, що я чую його дихання.
Не залишалося нічого іншого, як чекати, тож я й чекав. Спливали хвилини. Він, певно, здогадався, що я лежу десь під ним, і також вичікував, сподіваючись, що якийсь звук видасть мене. Однак я був налаштований лежати так хоч усю ніч. Утім, за якийсь час, що видався мені безкінечним, він змінив місце розташування; тепер він був уже трохи далі від мене. Я все ще не рухався. Прислухався до кроків, а той тип пересувався від куща до куща, шукаючи мене. Дуже повільно й обережно я знову звівся накарачки. Дюйм за дюймом помалу підводив голову, аж поки не зауважив поріділі кущі. Й отоді я його і побачив. Здоровило! Це справді був він — бежевий капелюх, плечі як шафа, сплющені вухо та ніс, що виглядали жахно при світлі місяця. Він стояв ярдів за тридцять од мене з кольтом 45-го калібру в руці. Був до мене впівоберта, обнишпорюючи поглядом кущі справа. Якби в мене був пістолет, то з такої відстані я би завиграшки підстрелив його, мов кролика. Але зброї не мав, і все, що мені залишалося — це мовчки спостерігати за ним і сподіватися, що невдовзі він піде геть.
Здоровило стояв нерухомо й був напружений, тримаючи пістолет у витягнутій руці. Потім повернувся до мене обличчям і почав рухатися в мій бік — не зовсім упевнено, бо ж не знав, чи правильно обрав напрямок. Був однозначно налаштований таки знайти мене.
Я вдруге спітнів. Ще якихось десять кроків — і він знову опиниться наді мною. Я припав до землі, затамувавши подих та прислухаючись до його обережних кроків. Серце моє оглушливо гупало.
Амбал зупинився за кілька кроків од мене. Крізь чагарники я міг бачити обриси його жирних ніг. Якби міг заволодіти його револьвером....
Він повернувся до мене спиною, і я відразу ж стрибнув на нього. Усім своїм єством я прагнув заволодіти зброєю. Тож обома руками схопив його зап’ястя, а плечем штовхнув у груди, від чого амбал похитнувся та скрикнув: це був вигук гніву й тривоги. Я боляче шарпнув його за те саме зап’ястя, викрутив руку і на мить заволодів зброєю. Амбал спершу, коли я зі силою притиснув його пальці до торця револьвера, знерухомів од несподіванки та болю. Але тільки-но я схопив зброю, він почав діяти. Кулаком поцілив мені в шию, і це був удар, здатний увігнати шестидюймовий цвях у дубову дошку. Я пальнув у кущі, намагаючись втримати «пушку» і не спускаючи пальця з пускового гачка, однак здоровило вибив зброю мені з рук. Кольт полетів кудись у кущі. Ну що ж, гаразд: якщо револьвер не дістався мені, то й здоровань його тепер не мав.
Амбал наближався до мене, прокладаючи собі шлях крізь чагарники. Але кущі серед пісків вимагають поваги до себе. Вони не люблять, коли їх долають стрімко, тож той тип не зробив і кількох кроків, як перечепився об корч і розтягнувся на піску. Це дало мені змогу скочити на ноги й побігти до відкритого місця поміж заростями. Якщо ми приречені боротися, то я не мав наміру робити це серед кущів, трави та пнів. Той чолов’яга був набагато важчий за мене, і удар мав не гірший за копняк мула; до того ж я все ще не міг отямитися від недавнього стусана в шию. І не хотів отримати ще один такий. Єдиний спосіб подолати здоровила — боротися з ним на відкритій місцевості, щоби було куди відступати та знову напосідати на нього.
Уже за кілька секунд він був на ногах та рвонув за мною вслід, і робив це дуже швидко. Наздогнав мене, коли я вже виходив із заростей. Я відбив його перший натиск і поцілив йому в ніс, коли він поткнувся до мене вдруге, але натомість отримав такий удар у голову, від якого в мене клацнули зуби.
Коли він укотре кинувся на мене, місяць уповні освітив його лице. Це було не обличчя людини, а холодна й жорстока маска головоріза, котрий налаштований на вбивство, й ніхто та ніщо його в цьому не зупинить. Я відскочив назад, описав коло і вперіщив йому кулаком у скалічене вухо, від чого той тип аж заточився. Це надало мені впевненості. Нехай він сильний, але і в нього можна поцілити та дошкулити йому. Він рохкав, присідав, мотав головою і виставляв уперед руки з розчепіреними пальцями. Я не став чекати чергового нападу і почав молотити амбала кулаками. Але цього разу він заховав обличчя, натомість схопив мене за лацкани піджака і потягнув до себе.
Я хотів копнути його коліном, але він розкусив цей маневр, і основний мій удар припав йому на стегно. Однією рукою він схопив мене за горло, я ж примудрився поцілити йому кулаком межи ребра. Він знову рохнув, але його пальці, мов сталеві гаки, продовжували стискати мені горлянку.
Отоді я взявся за нього всерйоз. Знав: щойно почну слабшати — мені кінець, а таке паралізуюче стискання горла, якщо я негайно не покладу цьому край, виснажить мене за кілька секунд. Тоді я й садонув йому кулаком межи ребра, але він не ослабляв хватки, і мені довелось устромити йому пальці в очі.
Він хрипло скрикнув, відпустив мою шию і хитнувся назад. Я подався за ним, обхопивши його поперек. Він схопився за очі, але мало чим міг собі зарадити. Я кинув його на коліна. Не було сенсу збивати об нього кулаки, тож я відступив, чекаючи, поки він отямиться. Дихання його радше нагадувало схлипи. Він хотів, було, звестися на ноги, але це йому не вдалося. Зі стогоном спробував допомогти собі підвестися руками, а я саме цього й чекав. Примірився і поцілив у нього кулаком. Удар припав йому на щелепу. Тип відлетів назад, гепнувся на пісок і почав плазувати, мов поранений ховрашок; спробував звестися на ноги, але похитнувся і знову випростався.
12
Buffalo Bill (1846—1917), справжнє ім’я Вільям Фредерік Коуді, американський шоумен; отримав своє прізвисько за те, що впродовж восьми місяців убив 4 280 бізонів, щоб нагодувати голодуючих робітників американської залізничної компанії «Юніон пасіфік».