— Вам треба їсти чорнослив — у вас нездоровий колір обличчя. Я з’їдаю щодня два фунти[14].
Але, судячи з її форм, це далеко не все, що вона з’їдає за день.
— Ну що ж — можливо, колись і я до цього дійду, — сказав терпляче. — То сестри Гарні у вас нема?
Усі її помисли були зайняті винятково пакетиком 3 фруктами, тож вона глянула на мене здивовано.
— Що ви хотіли знати?
Кожного разу, коли маю справу з такою-от жінкою, почуваюся дуже-дуже щасливим, що я — парубок.
— Я питав про сестру Гарні, — нагадав я, відчуваючи, що ще трохи, і перейду на мову знаків — так, як зазвичай спілкуються з іноземцями. — Про ту дівчину, яка живе в квартирі навпроти. Я цікавився, чи у вас її нема.
Сині очі затуманилися.
— Сестри Гарні?
— Так.
— У моєму помешканні?
Я глибоко зітхнув.
— Так! То її у вас нема, еге ж?
— А чому вона б мала в мене бути?
Я відчув, що вся кров ударила мені в голову.
— Бачите, її вхідні двері відчинені. У квартирі її нема, тож я й подумав, чи не зайшла вона до вас перекинутися кількома словами.
Із пакетика випірнула чергова сливка. Я відвів очі. Відчув, що споглядання такої кількості чорносливу, котру перемелюють ці великі білі зуби, погано впливає на мою розумову діяльність.
— О, ні — вона до мене не заходила.
Нарешті хоч якийсь прогрес!
— А ви, часом, не знаєте, де вона може бути?
Сливова кісточка була методично вкинута у пакетик.
На жирному бездумному обличчі проступив напружений вираз — це так жінка думала. Процес її мислення нагадував повільний рух змії — якщо б у вас вистачило терпцю за цим спостерігати.
— Вона може бути... у ванній, — нарешті спромоглася сказати. — Зачекайте трохи і подзвоніть ще раз.
Блискуча думка як на таку тупачку.
— Її там нема. Я вже подивився.
Жінка намірилася, було, вкинути у рот чергову сливку. Натомість забарилася з цим рухом, докірливо глянувши на мене.
— Вам не слід було цього робити!
Я зняв капелюха й пригладив волосся. Ще кілька хвилин такої бесіди, —і збожеволію.
— Я знаю, що зробила б на вашому місці, — сказала вона.
І я здогадувався, що зробив би, але не озвучив цього.
Відчував, що вона ось-ось доведе мене до сказу.
— Скажіть же! — попросив я.
— Я би спустилася вниз і спитала у консьєржа. Він у цьому дуже помічний.
І тоді вона усе зіпсувала, додавши:
— А ви впевнені, що не хочете сливок?
— Цілком. Ну що ж, дякую. Піду побалакаю з консьєржем, як ви й радили. Вибачте, що забрав у вас стільки часу.
— Рада була вам допомогти, — сказала вона, посміхнувшись.
Я позадкував і краєм ока помітив, як вона знову вкинула сливку в пащу, котру називала чомусь ротом.
Спустившись ліфтом у вестибюль, я пішов неосвітленими запиленими сходами у цокольне приміщення і вийшов навпроти напису: «Консьєрж».
Постукав. На порозі постав ветхий худий чоловічок з довгою жилавою шиєю, одягнений у вилинялі «данґері»[15]. Він був старий та втомлений, і від нього злегка тхнуло креозотом[16] та віскі. Він глянув на мене без жодного інтересу і видобув з горлянки один-єдиний звук:
— Ну?
У мене було відчуття, що від нього я дізнаюся небагато, якщо не виведу його з цієї флегми. Судячи з вигляду чоловічка, він нечасто виходив зі своєї летаргії, і його контакти з людськими істотами були вкрай обмежені. Він склав би чудову бізнес-пару з Ріпом ван Вінклем[17]. І це ще за умови, щоб усіма справами займався Ріп, а не навпаки — так, так, не дай Боже, навпаки!
Я перехилився і вхопив його за верхній ґудзик одягу.
— Послухай, приятелю! — сказав я твердо, імітуючи голос місцевого копа. — Прокинься — хочу від тебе певної інформації.
Говорячи це, я розхитував його туди-сюди.
— Що там із квартирою номер 246?
Він двічі ковтнув слину, його кадик двічі гойднувся і зник десь у шиї. Я вже думав, що той ніколи не з’явиться знову — але він таки врешті проступив.
— А що сталося? — перепитав він, блимаючи. — Що не так із помешканням номер 246?
— Це я тебе питаю. Вхідні двері настіж — а в квартирі нікого. А це ж для чого ти тут сидиш, друже?! Ти повинен би знати, чому двері залишають відчиненими.
— Мешканка нагорі, — сказав він уперто. — Вона завжди вдома о цій порі.
— Але зараз її там нема. Ходімо, приятелю, й огляньмо все удвох.
Він пішов за мною, як покірне теля. Уже в ліфті мляво сказав мені:
— Ота, з 246-го, — хороша дівчина. І навіщо вона знадобилася поліції?
— А хіба я сказав, що вона знадобилася поліції? — запитав його, зверхньо глянувши на старого. — Усе, що хочу знати — чому в неї відчинені двері та чому її нема в квартирі.
— Можливо, вона вийшла і забула їх зачинити, — сказав він, поміркувавши.
Я бачив, що йому сподобалося це припущення.
— Тепер ти нарешті починаєш метикувати, — зауважив я, коли ліфт зі скрипом зупинився. Був радий звідти вийти. Підйомник не справляв враження, що спроможний перевезти хоча б одного чоловіка — не те, що двох.
— То ти бачив, як вона виходила?
Він відповів, що не бачив.
— А ти б її помітив, якби вона виходила?
— Так, — він кліпнув, і його кадик знову кілька разів підстрибнув. — Моє службове приміщення виходить на центральний вхід.
— Ти впевнений, що впродовж останніх десяти хвилин вона не виходила?
Ні, він у цьому не впевнений, бо саме готував собі обід.
Ми пройшли довгим коридором у глухий кут і далі — в помешкання сестри Гарні. Заходили в кожну кімнату, але дівчини ніде не було.
— Її тут нема, — підсумував я. — Але як же, крім центрального входу, вона могла вийти з будівлі?
Тупо вирячившись на протилежну стіну, сторож відповів, що іншого виходу нема. Я тицьнув пальцем на квартиру навпроти.
— Хто та товстуля, що весь час жує чорнослив?
Цього разу кадик випнувся не на жарт.
— Чорнослив? — повторив він, відводячи погляд. Напевно, подумав, що я збожеволів.
— Саме так. То хто вона?
Він глипнув на помешкання номер 244, моргнув і злякано глянув на мене.
— Он там, містере?
— Так.
Він крутнув головою.
— Там ніхто не живе — це помешкання здають в оренду.
Раптом я похолов. І рвонув до дверей, натиснувши кнопку дзвінка. Чув, як той заливається, але до дверей ніхто не підходив.
— У вас є запасні ключі?
Він понишпорив у кишені, витягнув звідти зв’язку ключів і дав їх мені.
— Там нікого нема, містере, — повторив він. — Квартира порожня вже багато тижнів.
Я відімкнув ключем двері, штовхнув їх і зайшов у коридор — точнісінько такий самий, як у сестри Гарні. Швидко обійшов усі кімнати. В помешканні було порожньо, мов у буфеті матінки Хаббард[18].
Вікно ванної виходило на пожежні сходи. Я відчинив вікно і визирнув. Унизу пролягала вуличка, що вела на Скайлайн-авеню. Кремезному чоловікові цілком під силу було знести дівчину сходами вниз, якби там чекала машина. На одній зі сходинок я помітив сливову кісточку. Шкода, що та жінка не проковтнула її — вона могла б нею і вдавитися.
Розділ третій
І
Були часи, коли я самовдоволено вважав, що у мене вражаючий, не претензійний, прекрасно умебльований, розкішний робочий кабінет. Між нами кажучи, ми з Полою чимало грошей влупили у стіл, килим, портьєри та книжкові полиці. І навіть придбали кілька акварелей місцевого художника, котрий, судячи з вартості картин, уважав себе чи не майстром старої школи живопису — можливо, так воно й було, однак, певно, це тримали у великій таємниці. Але все то було ще до того, як я побачив інші кабінети Оркід-білдінґз. Деякі з них були крутіші, ніж мій, деякі — ні, проте жоден з них не спонукав мене наново умеблювати свій, аж поки я не потрапив у офіс Манфреда Віллета, президента компанії «Ґлинн і Копплі: повірені». Там я з першого ж погляду зрозумів, що мені доведеться працювати ще довго, перш ніж хоча би наближуся до їхнього рівня. Порівняно з їхнім офісом мій кабінет виглядав як нетрі Істсайда.
16
Продукт перегонки деревини або кам’яного вугілля — масляниста рідина з різким запахом і антисептичними властивостями.
17
Ріп ван Вінкль (англ.
18
Алюзія на популярний англійський дитячий віршик «Матінка Хаббард», що увійшов до збірки «The Comic Adventures of Old Mother Hubbard and Her Dog», перші рядки якого звучать так: