— А Бретт потім знайшовся?
— Ні.
— Цікаво, як старанно цього разу ви шукатимете сестру Гарні?
— Але нам ще слід переконатися, що її справді викрали. Брендон не розпочинатиме пошуків лише на підставі твоєї усної заяви. Усе залежатиме від Зальцера.
— Бачу, що в цьому клятому місті нічого не обходиться без Зальцера!
— Але ж, Віку, невже ти це серйозно кажеш?
Я звівся на ноги.
— Знайди її, Тіме, інакше я зроблю це сам — мені подобається ця дівчина.
— Не переймайся ти так! Якщо вона справді зникла — ми її знайдемо. То ти впевнений, що конячка-фаворит — Креб Еппл? Я б не хотів втратити своїх п’ять баксів!
— Та забудь ти про Креб Еппл — займися краще сестрою Гарні! — сказав я і вийшов з кабінету.
Повернувся в Оркід-білдінґз. Пола чекала мене в кабінеті.
— Продовжуємо займатися цією справою, — повідомив я їй, всідаючись за свій стіл. — Я зустрівся з Віллетом: він фінансуватиме наше розслідування, але хоче, щоб його фірма у цій справі не фігурувала.
— Дуже сміливо з його боку! — презирливо зауважила Пола. — Гадаю, ти перебрав усі ризики?
— Він готовий за це доплачувати, — сказав я. І розповів їй про свій візит у поліцейський відділок. — Здається, цей хлопець Зальцер зникнення своїх медсестер зробив звичним ділом. Ти звернула увагу на дату? 15 травня: день, коли померла Дженет Кросбі. Ніхто мене не переконає, що зникнення тієї медсестри не мало нічого спільного зі смертю Дженет.
Пола уважно вивчала мене.
— Гадаєш, що Дженет убито, чи не так?
Перш ніж відповісти, я запалив сигарету й обережно вкинув сірник у кошик для сміття.
— Думаю, це цілком імовірно. І мотив тут є: гроші. До того ж, смерть спричинена не хворим серцем. Отруєння миш’яком, між іншим, теж дає збої в роботі серця. Того старого йолопа Бьюлі цілком можна було ввести в оману.
— Але ж ти цього не знаєш напевно! — сказала Пола. — Ти ж не думаєш, що Морін могла вбити сестру?
— Мотив надто серйозний: окрім успадкування двох мільйонів доларів, була ще й солідна страховка. Я не стверджую, що Морін справді вбила сестру, але такі значні гроші — дуже велика спокуса, особливо якщо ти перебуваєш у руках шантажиста. І ще одне: мене не надто влаштовує смерть самого Кросбі й виникають сумніви: а чи його теж не вбито? Якщо в смерті не було нічого підозрілого, то чому Зальцер запросив для підписання свідоцтва про смерть такого типа, як Бьюлі? Чому він не підписав його сам? Йому ж довелося ділитись і з Лессвейзом, коронером, і, ймовірно, з Брендоном. Це було або самогубство, або ж убивство. Готовий присягнути, що то не був нещасний випадок. Як влучно підмітив Віллет, безглуздо кінчати життя самогубством за допомогою рушниці, коли в тебе є револьвер. Тож залишається вбивство.
— Не поспішай із висновками, — гостро заперечила Пола. — Це твій великий недолік, Меллою. Ти завжди робиш якісь божевільні припущення.
Я підморгнув їй.
— А мені це подобається!
III
Щоб розслабитись, я складаю пазли. Пола купує їх для мене в одного каліки на вулиці, з яким перекидається кількома словами, коли йде додому раніше. Цей безіменний герой випилює дрібні деталі для Поли з фанерних залізничних оголошень, які та йому приносить. Цей чолов’яга компонує вражаючі пазли, котрі я потім складаю цілісінький місяць. Опісля передаю зібрану картинку в найближчу лікарню, а Полин приятель випилює мені нову головоломку.
Маючи чималий досвід складання пазлів, я дійшов висновку, що нерідко дрібна та, вочевидь, неважлива деталь стає своєрідним ключем до всієї картинки, тож завжди мушу бути пильним і уважним до дрібниць. І в своїй роботі завжди вишукую деталь, яка наче й не стосується справи, однак насправді дуже суттєва.
Так я просидів, глибоко замислившись, упродовж години. Було кілька хвилин по сьомій. Контора вже зачинена. Переді мною стояла пляшка віскі.
Я стисло виклав усі факти на папері, але це мало що мені дало. Перечитавши написане, зупинився на прізвищі Дуґласа Шеррілла. Чому, запитав я себе, Дженет раптово розірвала заручини — за тиждень до смерті батька? На перший погляд, цей факт не стосувався справи — а може, і так? Я не міг бути в цьому впевнений, не з’ясувавши, чому саме розірвали заручини. Хто міг би мені це пояснити? Вочевидь, сам Дуґлас Шеррілл, але не випадало прибути до нього без попередження, і просто зараз я не був готовий до цього. Тоді хто ще? Я звірився зі своїми нотатками. Це міг би зробити також Джон Стівенс, дворецький Кросбі. Я вирішив, що не така вже й погана думка — побалакати з ним. Якщо б він викликав у мене довіру, з ним можна було би поділитися своїми сумнівами. Марта Бендікс повідала мені, що він тепер працює у Ґреґорі Вейнрайта.
Нема чого зволікати, сказав я собі й знайшов у телефонній книзі номер Вейнрайта. Набравши його, після третього дзвінка почув сповнений гідності голос:
— Будинок містера Вейнрайта.
— Чи не з Джоном Стівенсом я говорю?
Після невеличкої паузи голос у слухавці обережно відповів:
— Так, це Стівенс. З ким маю честь?..
— Мене звати Меллой. Містере Стівенс, я би хотів поговорити з вами про важливу особисту справу. Це стосується сім’ї Кросбі. Чи не могли б ви зустрітися зі мною сьогодні увечері?
Знову пауза.
— Я вас не розумію.
Це був голос старої людини — дружелюбної, але, на жаль, не надто тямущої.
— Боюся, я вас не знаю.
— Але, можливо, ви чули про детективне бюро «Універсальні послуги»...
Так, про таке бюро він чув.
— То я ним керую, — пояснив йому. — Мені дуже важливо поговорити з вами про Кросбі.
— Не впевнений, що маю право обговорювати з вами свого колишнього хазяїна, — сказав він стримано. — Вибачте!
— Вам не завадить вислухати мене. Після цього самі вирішите, відповідати на мої запитання, чи ні. Якщо не захочете відповідати — нічого страшного.
Цього разу пауза була ще довшою.
— Ну що ж — гадаю, я міг би з вами зустрітись, але не обіцяю, що...
— Усе гаразд, містере Стівенс! Тоді зустрінемося в кафе на розі Джефферсон та Фельдман-стрит. О котрій вам зручно?
Він відповів, що його влаштує дев’ята.
— Я буду в капелюсі й читатиму «Івнінґ Геральд», — повідомив йому.
Той відповів, що прийде, і повісив слухавку.
У мене залишалися ще дві години до зустрічі з ним, тож я вирішив провести їх у барі Фіннеґана. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб зачинити контору. Поки замикав сейф і зачиняв вікна, думав про сестру Гарні. Хто її викрав? Чому це зробили? І чи жива вона ще? Це мене нікуди не привело, однак я був стривожений. Усе ще поглинутий думками, вийшов у приймальню, переконався, що тут усе в порядку, перетнув кімнату, вийшов у коридор і замкнув за собою двері на ключ.
Наприкінці коридору, біля ліфта, побачив опецькуватого чоловіка, котрий стояв, ліниво обпершись об стіну, і читав газету. Він не відірвав очей од газети, коли я, ставши поруч, натиснув кнопку виклику ліфта. Мигцем оглянув його. Він був смаглявий і мав тупувате рябе обличчя. Був схожий на італійця — а може, й на іспанця. Синій костюм із саржі витертий на рукавах, манжети сорочки брудні.
Ліфт приїхав, ліфтер розчахнув двері, й ми з «макаронником» зайшли в кабіну. На третьому поверсі ліфт зупинився, щоб підібрати Манфреда Віллета, який окинув мене непроникним поглядом і відразу ж втупився у заголовки газети «макаронника». Взагалі-то він казав, що не хоче афішувати своє знайомство зі мною, але я подумав, що це вже занадто — навіть не кивнути мені. Але тут платив він — йому й замовляти музику.