Выбрать главу

Я купив у газетному кіоску «Івнінґ Геральд», даючи Віллету змогу вийти з будівлі першим. Спостеріг, як той сідає в «олдсмобіль»[20] завбільшки як дредноут[21]. «Макаронник» із брудними манжетами приземлився в одному з великих крісел у вестибюлі, продовжуючи читати газету. Я пройшов до чорного входу і провулком дістався бару Фіннеґана.

Там було накурено, хоч сокиру вішай, та повно підозрілих галасливих типів. Не встиг я зробити кілька кроків до свого улюбленого столика, як до мене підбіг Олаф Крюґер, власник боксерської школи на Принцесс-стрит, і схопив мене за руку.

Олаф був не важчий — та й не набагато розумніший — за жокея і мав лису, мов яйце, голову.

— Привіт, Віку! — сказав він, і ми потиснули одне одному руки. — Ходімо разом вип’ємо. Давно тебе не бачив. Що поробляєш?

Я почав проштовхуватися до столика, підморгнувши дорогою Майкові Фіннеґану, який у яскравому світлі неонових вогнів наливав пиво.

— Регулярно буваю на твоїх боях, — сказав я, поки Олаф видряпувався на високий стілець, погрозливо орудуючи ліктями, щоб розчистити собі місце, однак на його грізні рухи ніхто не зважав. — Але тебе не бачив. Той твій хлопчина, О’Хара, непогано б’ється.

Олаф махнув крихітною ручкою Фіннеґанові.

— Два віскі, Майку! — заволав він різким пронизливим голосом. — О’Хара? Так, він непоганий, але недостатньо досвідчений у перехресних ударах. Я увесь час йому про це торочу, але він мене не слухає. Колись він напореться на суперника з миттєвою реакцією — і тоді йому кінець.

Наступні півгодини ми проговорили про бокс. З Олафом ні про що інше не можна було говорити. Отак балакаючи, ми з’їли по два сандвічі та випили по три порції подвійного віскі.

Гьюсон, спортивний репортер «Геральд», приєднався до нас і наполіг на тому, щоби пригостити нас віскі. Це був високий, худий, доволі цинічний чолов’яга, який починав лисіти, з мішками під очима та з посиланим попелом передом сорочки. Постійно тримав у роті сигарету, яка смерділа так, наче була знайдена на смітнику принаймні кілька років тому. Можливо, так воно й було. Після того, як ми прослухали з півдюжини його безкінечних скабрезних оповідок, Олаф сказав:

— А що ти сплетеш про малюка Діксі та його походеньки на вчорашній вечірці? Чув про них?

Гьюсонове обличчя витягнулося.

— Не чув. Малюк ані словом про це не прохопився. Він отримав синця — оце й усе, що мені відомо. Хтось із таксистів казав, що він шубовснув з пірса у воду.

— Не знаю, чи можна це вважати плаванням, коли ти дістаєшся берега після того, як тебе викинули з яхти, — зауважив, вишкірившись, Олаф.

— Ви, хлопці, перетріть це між собою — на мене можете не зважати, — сказав я, запалюючи сигарету.

Гьюсон пожовтілими від нікотину пальцями дістав сигарету з нагрудної кишені.

— Напередодні Малюк Діксі потрапив на яхту «Дрім шіп»[22] і там посперечався зі Шерріллом. Четверо дужих хлопців викинули його за борт після того, як Малюк дав ляпаса Шерріллові. Ходять чутки, що Шеррілл має намір висунути Діксі звинувачення у замаху на життя. Якщо він це таки зробить, то Діксі каюк. Той зараз по самі вуха в боргах.

— Гадаю, що Шеррілл таки порушить проти нього справу, — сказав Олаф, трусонувши лисою головою. — У нього погана репутація.

— Не порушить, — сказав Гьюсон. — Він не може дозволити собі скандалів. Я сказав Малюкові, що він у безпеці. Але навіть і за таких умов той боягуз не не наважиться заговорити.

— А хто такий Шеррілл? — удавано байдуже поцікавився я і махнув Фіннеґанові, щоб той вкотре наповнив нам склянки.

— Ти не єдиний, хто ним цікавиться, — сказав Гьюсон. — Ніхто нічого про нього не знає. Він — темна конячка. Прибув у Оркід-Сіті кілька років тому. Почав займатися нерухомістю, отримуючи комісійні від «Селбі і Ловенстайн». Гадаю, на цьому він заробив якісь гроші — небагато, одначе достатньо, щоби прикупити будинок на Россмор-авеню. Згодом йому якимось чином вдалося заручитись із Дженет Кросбі, донькою мільйонера, але це тривало недовго. Потім він кудись зник аж на півроку, опісля з’явився знову, але вже як власник «Дрім шіп». Це — трьохсоттонна яхта, котру він перетворив на гральний заклад. Яхта стоїть на якорі за три милі від берега. У Шеррілла ціла флотилія водних таксі, які безперестанно снують туди-сюди, а члени цього закритого клубу такі вишукані, мовби служать у Букінгемському палаці.

— Гральний бізнес — не єдине, чим займаються на яхті, — додав Олаф, підморгнувши. — У нього там не менш як півдюжини пречудових дівчаток. І це — справді солодкий бізнес. Перебуваючи за три милі за містом, Шеррілл може легко втерти носа Брендонові. Готовий закластися, що він гребе чималі гроші.

— Мене цікавить одне, — вставив слово Гьюсон, простягнувши руку за віскі, котре я оплатив, — як негідник Шеррілл зміг заробити грошей на таку розкішну яхту.

— Подейкують, що він навіть випустив власні акції, — зауважив Олаф. — Якби Шеррілл прийшов до мене і запропонував акції цієї посудини, то я б охоче їх придбав. Можу посперечатися, що ті, хто є тримачами акцій, здатні озолотитися.

Я слухав, розмірковуючи, як це чудово — зустріти в барі двох приятелів і почути від них усе, що мене цікавить, ні про що не запитуючи.

— Здається, на тому човникові таки справді весело, — сказав я байдуже. — Сам би не відмовився туди потрапити.

Гьюсон хмикнув.

— Ти не один такий, але в тебе — жодних шансів. Туди можуть потрапити тільки члени «Білої книги»[23]. Кожного нового члена клубу ретельно добирають і перевіряють. Якщо в тебе нема бабла — для Шеррілла ти нуль. Вхід — двісті п’ятдесят доларів, членські внески — до п’ятисот доларів на рік. Цей заклад — для великої риби, а не для дрібної сошки.

— А що за людина Шеррілл?

— Один із тих спритників, — сказав Гьюсон. — Вродливий, легкий, напористий і тямущий. Якраз такий, які подобаються жінкам. Хвилясте волосся, блакитні очі, накачані м’язи. Одягається, як кінозірка. Саме з тих, кого я називаю викінченими мерзотниками.

— А чому Дженет Кросбі розірвала заручини?

— Та дівчина мала клепку в голові. Не знаю, що сталось, але вважаю, що вона вчасно його розкусила. Усе, чого йому було від неї треба — це її грошей, і думаю, вона зрозуміла це до того, як стало надто пізно. Будь-хто, хто одружиться з таким покидьком, як Шеррілл, неминуче матиме проблеми.

Олаф, якого вже почала знуджувати ця розмова, сказав:

— Як гадаєте, хлопці — чи добре було б виставити малюка Діксі проти О’Хари? У мене є змога зробити це, але не впевнений, що з того щось вийде.

Наступні чверть години ми обговорювали всі слабкі та сильні сторони Діксі, й нарешті, поглянувши на годинник над головою, я зауважив, що мені вже пора йти.

— Я вас залишу, хлопці, — сказав я, зісковзуючи зі стільця. — На днях завітаю в клуб — там і побачимося.

Олаф відповів, що завжди радий буде мене бачити й переказав вітання Полі, а Гьюсон додав, що мріє про неї щоночі. Я полишив їх, оплативши ще по порції віскі.

На виході знову запримітив знайомого «макаронника» з брудними манжетами. Він сидів поруч із вхідними дверима, втупившись у газету, але коли я штовхнув обертові двері, він недбало згорнув її, запхав у кишеню та підвівся.

Я швидко пройшов до свого «бьюїка». Всівся у машину, завів двигун і рушив темною вуличкою. Десь позаду заревів інший двигун, і в дзеркальці я помітив світло фар за собою.

Їдучи Принцесс-стрит, я пильнував те авто у дзеркальці. Мене переслідував «Лінкольн». Затемнене скло автівки не давало змоги розгледіти водія, але я й без того знав, хто це.

У кінці Принцесс-стрит я звернув на Фельдман-стрит. Рух тут був не такий інтенсивний, тож поїхав швидше, але «Лінкольн» від мене не відставав. Попереду я запримітив вогні кав’ярні, де домовився зустрітися з Джоном Стівенсом. Не доїжджаючи до кафе, я зненацька натиснув на гальма й різко зупинився. «Лінкольн» їхав за мною надто близько, тож водієві не залишалося нічого іншого, як промчати мимо, що він і зробив, загальмувавши десь далеко попереду.

вернуться

20

Модель легкового автомобіля американської корпорації «Дженерал моторс».

вернуться

21

Великий швидкохідний броненосець початку XX століття з потужним озброєнням.

вернуться

22

Англійською «Dream Ship»— «Корабель мрії».

вернуться

23

«Біла книга» — державний інформаційний документ.