Я вислизнув із «бьюїка» і пірнув у темні двері найближчої крамнички. «Лінкольн» зупинився ярдів за п’ятдесят від мене. Смаглявий вийшов з машини й оглянув вулицю, вже не маскуючись. Швидко збагнув, що мене у «бьюїку» нема і попрямував до мого авто, тримаючи руки в кишенях.
Я ступив у темряву і спостерігав, як він заглядає в порожню машину, роззирається вправо-вліво та йде собі геть. Здається, він не надто засмутився, проґавивши мене, і неквапно пішов вулицею, мов нероба «латинос».
Провівши його поглядом, я зайшов у підземний перехід і гулькнув у кафе.
Годинник на стіні показував за п’ять дев’яту. За столиками було не більше півдюжини відвідувачів: білява дівчина-підліток зі своїм хлопцем, двоє старших чоловіків, які грали у шахи, дві жінки з повними сумками, вочевидь, після закупів, та дівчина з худим прищуватим обличчям, котра пила молоко за дальнім столиком.
Я вибрав стіл подалі від дверей і сів, розгорнувши «Івнінґ Геральд». Запаливши сигарету, міркував про «макаронника». Чи це також людина Зальцера, чи в гру вступив хтось новенький? Смаглявий стежив за мною, причому робив це грубо. Одне з двох: або він був у цій справі новачок, або ж йому було начхати, помічу я його чи ні. Про всяк випадок я запам’ятав номер його машини. Ще одна невеличка робота для Міффліна, подумав я. І це мені про дещо нагадало. Я перегорнув газету, знайшов спортивну сторінку і переглянув результати перегонів. Креб Еппл прийшла таки першою! Ну що ж, тоді усе в порядку. Тепер, заробивши копійчину, Міффлін не відмовиться перевірити номер машини.
Коли годинник вибив дев’яту, скляні двостулкові двері відчинилися й увійшов високий немолодий чоловік. Я відразу здогадався, що це Стівенс. Виглядав, мов архієпископ у відпустці. Підійшов до мене так поважно, як це зазвичай роблять дворецькі, сповіщаючи, що вечерю подано. Вираз обличчя був похмурим, очі дивились обережно й насторожено.
Я підвівся.
— Містере Стівенс?
Він кивнув.
— Я — Меллой. Сідайте, будь ласка! Вип’єте кави?
Він поклав свого капелюха на вільний стілець і всівся.
Так, від кави він би не відмовився.
Щоб зекономити час, я підійшов до стійки, замовив дві кави і сам відніс до нашого столика. Дівчина-підліток глянула на Стівенса і по-дурному захихотіла, як це зазвичай роблять юнки. І сказала щось своєму супутникові — безвусому молодикові в смугастому піджаку й кашкеті якогось коледжу, зісунутому аж на потилицю. Він також глянув на Стівенса і вишкірився. Можливо, вони вирішили: як це смішно, що архієпископ зайшов у кафе самообслуговування; чи, може, їх звеселив його старомодний капелюх.
Я поставив каву на стіл.
— Дякую, що ви прийшли, містере Стівенс, — сказав я, пропонуючи йому сигарету. Поки він запалював, я уважно його вивчав. Він був справжнісінький дворецький: вірний хранитель сімейних традицій, який уміє тримати язик за зубами. Йому цілком можна довіряти, однак проблема в тому, чи вдасться мені його розговорити.
— Те, що я маю вам сказати — строго конфіденційно, — провадив я далі, сідаючи поруч. — Мене найняли, щоб розслідувати обставини смерті міс Дженет Кросбі. Є люди, котрих не влаштовує пояснення, що вона померла від серцевого нападу.
Він випростався і наче закляк.
— А хто ці люди?— запитав він. — І чи не здається вам, що трохи запізно вести подібне розслідування?
— Не хотів би про це зараз говорити, — озвався я. — Згодний, що для слідства трохи запізно, але деякі факти стали відомі лише кілька днів тому — ось чому й виникла потреба у додатковому розслідуванні. Чи не здається вам дивним, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу?
Він завагався.
— То не моя справа, — нарешті сказав неохоче. — Але оскільки ви про це питаєте, то зізнаюся, що її смерть стала справжнім шоком для мене. Вона була енергійною молодою особою. Однак доктор Зальцер переконав мене, що в її випадку раптова зупинка кровообігу неминуче призводить до зупинки серця — без жодних попередніх симптомів. Хоча мені й було важко у це повірити.
— Я би хотів також дізнатися, чому міс Кросбі розірвала заручини з Дуґласом Шерріллом.
— Боюся, не зможу вам цього сказати, якщо не знатиму, хто саме замовив розслідування, — сказав сухо Стівенс. — Я чув про вашу контору і впевнений, що репутація у неї гарна, але не готовий пліткувати про свого колишнього працедавця, доки не знатиму, кому це потрібно.
І це було все, що мені вдалося з нього витягнути.
Раптом атмосфера у кафе стала якоюсь напруженою, що змусило мене повернутися.
Скляні обертові двері крутнулись, і всередину зайшло четверо чоловіків. Двоє з них були з «томмі-ґанами»[24], двоє інших тримали в руках кольти. Усі вони були смагляві (вочевидь, «макаронники»), і серед них — мій старий знайомий із заяложеними манжетами. Двоє з «томпсонами» стали в протилежних кутках приміщення — так, щоби тримати під прицілом увесь зал. Мій приятель з брудними манжетами та коротенький даґо[25] з червоними повіками попрямували до мого столика.
Стівенс видав якийсь приглушений звук і скочив на ноги, але я схопив його за рукав і силоміць усадовив на місце.
— Заспокойтеся! — прошепотів я.
— Усім залишатися на місцях! — гаркнув тип із «томпсоном». Його голос прорізав тишу, мов постріл. — Не рухатись і не дзявкати — інакше мізки повибиваємо!
Присутні мовби завмерли. Це нагадувало сцену в музеї воскових фігур. Бармен, вирячивши очі, застиг із піднятою рукою, намірившись налити содової. Старший пан закляк, стиснувши в руках ферзя, яким намірився поставити мат противникові. Обличчя його було перекошене від жаху. Худа прищава дівчина міцно заплющила очі, ще й затуливши рота рукою. Юнка нахилилась уперед, і її гарненький, яскраво напомаджений рот відкрився, але крик жаху застиг на губах. Однак коли один із даґо проходив мимо неї, крик таки вирвався з її горлянки. У мертвій тиші кав’ярні звук був пронизливим й оглушливим, і, вилаявшись, смаглявий люто вперіщив дівчині стволом прямо у модний, але абсурдний капелюшок. Вдарив сильно, й автомат із глухим стуком пробив солом’яний верх капелюшка, зачепивши череп. Дівчина впала, і кров почала струменіти їй з вух, швидко утворивши калюжку на підлозі. Хлопець, який сидів поруч із нею, позеленів і почав блювати.
— Тихо всі тут! — сказав, підвищуючи голос, чолов’яга з «томпсоном».
Судячи з вигляду тих хлопців, вони неодмінно почнуть стріляти, тільки-но хтось порухається. Це були безжалісні вбивці, які стріляють без розбору, і їм для цього потрібний лише привід. Я нічого не міг вдіяти. Навіть якби у мене була зброя, я б не наважився її застосувати. Один револьвер проти двох «томпсонів» так само нікчемний, як зубочистка супроти рапіри. Тоді б вони убили всіх.
Двоє смаглявих підійшли до мого столика.
Я продовжував сидіти, мов закам’янілий, поклавши руки на стіл та дивлячись на них. Чув, як поруч важко дихає Стівенс: повітря виривалось із його ніздрів з таким свистом, наче ось-ось із ним станеться напад.
«Макаронник» із брудними манжетами недобре посміхнувся мені.
— Підіймай свою задницю, сучий ти сину, інакше я розмажу на підлозі твої мізки, — погрозливо сказав він.
Однак самі бандити намагалися триматися подалі від скерованих дул «томпсонів», щоб уникнути лінії вогню.
Інший «макаронник» ухопив Стівенса за руку.
— Ти також підіймайся — ми з тобою трохи прокатаємося.
— Облиште його, — сказав я крізь зуби.
«Даґо» вперіщив мені в обличчя рукояткою револьвера.
Несильно, але боляче.
— Стули пельку! — додав.
Інший устромив автомат Стівенсові між ребра і стягнув його зі стільця.
— Не чіпайте мене! — задихаючись, сказав Стівенс, в’яло намагаючись вивільнитися. Злобно гаркнувши, «макаронник» поцілив йому в обличчя кулаком, схопив за комір і виволік з-за столу.
Мій приятель із заяложеними манжетами відступив од мене на крок; натомість той, котрий з «томпсоном», наблизився, наставивши дуло автомата мені в груди. Я знерухомів, підперши рукою чоло та відчуваючи під пальцями пульсацію крові у скронях.