Стівенс упав.
— Рухайся — і то хутко! — люто сказав той, з брудними манжетами. — Заберіть звідси цього дурнуватого старого!
Він нахилився і схопив Стівенса за ногу. Інший «даґо» вхопив за другу, і вони швидко пішли до виходу, волочачи Стівенса за собою, на ходу перекидаючи стільці та столики.
Копняком відчинивши вхідні двері, витягли старого на вулицю і запхали в машину. Два інших «макаронники» відступили убік, погрожуючи дулами автоматів нажаханому натовпові, який уже зібрався перед входом.
Усе це було зроблено зухвало, нахабно, холоднокровно і жорстко.
«Макаронники» з «томпсонами», задкуючи, відступили з кафе і впакувалися в авто. Один із них, відходячи, розвернувся і випустив автоматну чергу крізь скло кафе у мене. Я цього очікував, тож коли він розвертався, зіслизнув зі стільця і сховався під столиком, втиснувшись у підлогу. Кулі прошили стіну над моєю головою, і на мене посипались уламки цегли та штукатурка. Одна з куль зірвала підбор з мого черевика. Коли стрілянина припинилась, я виліз з-під столу — саме вчасно, щоб помітити, як останній з бандитів заплигнув на підніжку авто, і те різко звернуло за ріг, полишаючи місто.
Я скочив на ноги і кинувся до телефону.
IV
Голос із радіоприймача звучав глухо. Він заповзав у всі кутки моєї кімнати — приглушений шепіт стишеного радіо. Останні півгодини я дослухався до цього голосу. Пазл, розкладений на столі переді мною, цікавив мене не більше, ніж здохла миша, яку я знайшов сьогодні зранку в мишоловці — а може, й менше. Притінена настільна лампа утворювала калюжку самотнього світла на килимі. Пляшка і склянка стояли на підлозі — на відстані моєї витягнутої руки. Я вже випив сьогодні — й то двічі чи тричі. Після такого вечора нема особливого значення, двічі ти пив чи тричі.
Я все ще не міг отямитися. Нікому не сподобалося б, якби у нього випустили автоматну чергу, і я не був винятком. Перед очима все ще стояла картина, як «макаронники» тягнуть за собою старигана з кафе. Відчував, що мав би щось зробити. Врешті-решт, це я його туди заманив.
— «Сьогодні о дев’ятій вечора, — повідомив диктор, вриваючись у мої думки — шестеро чоловіків, імовірно, італійців, озброєних автоматами та пістолетами, вдерлися в кафе „Блакитний птах“, що на розі вулиць Джефферсон та Фельдман. Поки двоє автоматників стояли на виході, ще двоє тероризували відвідувачів, а інші схопили Джона Стівенса, витягли його з кав’ярні й запхали в авто, що чекало біля входу. Стівенс, дворецький містера Ґреґорі Вейнрайта, сталевого магната та мільйонера, невдовзі по тому був знайдений мертвим на шосе Лос-Анджелес — Сан-Франциско. Припускають, що він помер од серцевого нападу, спричиненого брутальним поводженням викрадачів. Коли ті виявили, що Стівенс мертвий, то на ходу викинули його з машини».
Голос диктора був безбарвний і холодний — неначе він читав біржові зведення. Мені захотілось опинитися поруч з ним і бодай трохи оживити його автоматною чергою над головою.
— «Поліцію цікавить будь-яка інформація, котра дала б змогу заарештувати злочинців, — провадив далі диктор. — За словами свідків, банда складалася зі шести невисоких, кремезних, смаглявих чоловіків у блакитних костюмах та чорних капелюхах.
— Поліція також дуже хотіла б допитати невідомого чоловіка, який сидів за одним столиком із Джоном Стівенсом у момент, коли в кафе увірвалися викрадачі. Зателефонувавши в поліцію, давши опис злочинців і назвавши номер їхньої машини, незнайомець зник. Свідки кажуть, що це був високий, міцної будови темноволосий чоловік з нездоровим кольором обличчя та різкими рисами. На обличчі справа в нього рана від удару руків’ям зброї одного з нападників. Будь-кого, хто впізнає цього чоловіка, просимо негайно зателефонувати у поліцейський відділок капітанові Брендону, Ґрем-стрит, 3444...»
Нахилившись, я вимкнув приймач.
— «З нездоровим кольором обличчя та різкими рисами — але не гарний. Ніхто не сказав, що він гарний».
Я повільно розвернувся в кріслі.
На порозі стояв сержант Мак-Ґроу, а за ним — сержант Гартселл.
Від несподіванки я підстрибнув не вище, ніж на фут. Це була суто рефлекторна реакція, з якою я нічого не міг вдіяти.
— Хто вам розповів про мене? — спитав я, зводячись на ноги.
— І він ще хоче знати, хто нам розповів, — крізь зуби процідив Мак-Ґроу. — То що, повідаємо?
Гартселл зайшов у кабінет. На обличчі в нього був холодний вираз, що не передвіщав нічого доброго; глибоко посаджені очі — крижані.
— Так, так — скажи йому.
Мак-Ґроу зачинив за собою двері, не зводячи з мене очей.
— Одна пташка наспівала, — сказав він, підморгнувши. — У нас завжди знаходяться маленькі пташки, які вицвірінькують потрібне нам. І саме отака птаха наспівала нам, що то ти був із Стівенсом сьогодні ввечері.
Я аж спітнів. Можливо, тому, що сьогодні було надто гаряче. Можливо, мені не сподобався вигляд отих двох. А, можливо, я просто згадав слова Брендона, що колись на темній вуличці мене добряче віддубасять.
— Гаразд, — погодився. — То справді був я.
— Оце розумно, — сказав, просяявши, Мак-Ґроу. — Наш горе-слідопит вирішив сказати правду задля різноманіття.
Він тицьнув пальцем у мене.
— Чому ти не залишився на місці? Наші хлопці хотіли з тобою побалакати.
— Мені нічого їм сказати, — відповів йому. — Я надав черговому опис машини і тих типів. Тож залиште мене в спокої. До того ж, із мене вже досить пригод на сьогодні.
Мак-Ґроу всівся в одне з крісел, намацав у кишені сигару та витягнув її. Відкусив кінчик, виплюнув тютюн на стіну і запалив.
— Мені це подобається, — констатував він, потримавши дим у роті перед тим, як випустити. — З нього, чуєте, на сьогодні вже досить. Дуже мило. Але щодо цього ти помиляєшся, друже. Вечір для тебе тільки-но розпочався.
Я промовчав.
— Ходімо вже, — додав суворо Гартселл. — Через годину мені заступати на чергування.
Мак-Ґроу, нахмурившись, глипнув на нього.
— Розслабся, приятелю! Нічого не станеться, якщо ти трохи і спізнишся. Ми ж зараз на роботі, чи не так?
І перевів погляд на мене.
— То про що ви балакали зі Стівенсом?
— Я хотів знати, чи вірить він тому, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу. Він не вірив.
Мак-Ґроу хихикнув, потираючи великі білі руки. Здається, моя відповідь цілком задовольнила його.
— А знаєш, наш капітан не такий уже й дурний, — повідав він Гартселлові. — Зірок із неба не хапає, однак далеко не дурень. Саме так він і сказав: даю голову на відсіч, що той горе-нишпорка вів мову про Кросбі. Брендон одразу подумав про це, щойно ми отримали опис співрозмовника Стівенса. І був правий.
Гартселл кинув на мене погляд, який нічого доброго не передвіщав.
— Еге ж, — озвався він.
— Це все, що ти хотів знати, горе-слідопите? — поцікавився Мак-Ґроу. — Чи було ще щось?
— Більше нічого.
— А хіба капітан не казав тобі залишити сімейку Кросбі в спокої?
Ось воно — почалося.
— Так, він згадував про це.
— Невже ти гадаєш, що капітан щось каже, аби просто послухати свій голос?
Я перевів погляд з Мак-Ґроу на Гартселла, а потім знову на Мак-Ґроу.
— Не знаю. Спитайте це в нього.
— Не крути, наш горе-слідопите! Ми не дуже любимо крутіїв, правда ж, Джо?
Гартселл зробив якийсь нетерплячий рух.
— Заради Бога, покінчімо вже з цим, — сказав він.
— Покінчімо з чим? — перепитав я.
Мак-Ґроу нахилився і знову плюнув на стіну. Потім струсив попіл на килим.
— Капітан не в захваті від тебе, хлопче, — сказав він і вишкірився. — А коли капітан від чогось не в захваті, у нього псується настрій і він виміщає це на нас, своїх підлеглих. Тож ми й подумали — а чи не зробити нам його знову щасливим. І вирішили, що найкращий спосіб повернути усмішку на його обличчя — трохи попрацювати з тобою. Переконані, що непогано було б нам’яти тобі вуха — а ще краще їх відірвати. І ще нам спало на думку, що не зле було б також порозкидати дещо в твоєму кабінеті — поперекидати меблі, понівечити панелі — ось про що ми подумали; правда ж, Джо?