Гартселл облизав губи, і його крижані очі зблиснули злобою. Він витягнув з кишені короткий гумовий кийок та любовно покрутив його в руках.
— Саме так, — підтвердив.
— А як гадаєте, що станеться, якщо ви реалізуєте всі ці свої чудові ідеї? — поцікавився я. — Чи не спадало вам на думку, що я можу подати на вас у суд і звинуватити в замаху на життя, й тоді хтось на кшталт Манфреда Віллета дасть вам добрячого прочухана та позбавить поліцейських значків? Чи не промайнула ця думка у ваших милих голівках — чи ви просто це випустили?
Мак-Ґроу нахилився і загасив запалену сигару об поліровану поверхню мого стола. Підвівши погляд, посміхнувся.
— Ти не перший дурень, до якого ми завітали, допитливий хлопчино, — повідав він мені. — І не останній. Ми знаємо, як уникнути правників. Навіть такий успішний адвокат, як Віллет, нас не лякає; до того ж, ти не подаси на нас у суд. Ми прийшли сюди лише для того, щоб отримати свідчення стосовно Стівенса. З якоїсь причини — не знаємо достеменно, чому — можливо, тобі просто не сподобалися наші обличчя, можливо, ти був добряче підпилий, а може, просто погарячкував — ти відмовився давати свідчення. Справді, горе-слідопите, ти був такий упертий, що нам із Джо довелося стримувати тебе з усіх сил, але ти таки увійшов у раж і порозкидав усе в своїй кімнаті. Але це не наша провина. Зазвичай ми так не працюємо, і якщо б ти не мав чогось проти наших облич, не випив би чи то не розлютився — усього цього б і не сталося. Чи дослухаються в суді до твоїх слів, якщо матимуть свідчення двох таких поважних, сумлінних офіцерів поліції? І навіть мазунчик долі на кшталт Віллета небагато зможе з цього витиснути. Крім того, ми ж можемо забрати тебе у відділок і тримати в гарненькій затишній камері, де до тебе час од часу заглядатимуть наші хлопці та витиратимуть черевики об твоє обличчя. Це смішно, але наші хлопці чомусь це дуже полюбляють — заглянути до затриманих та витерти об них свої черевики. Не знаю, чому це відбувається: можливо, вони просто такі запальні. Отож, облишмо розмови про якісь там спроби замаху на життя, зірвані поліцейські значки та спритних адвокатів, бо ти й сам, вочевидь, не розумієш, що добре для тебе.
Раптом усередині в мене все похололо. Справді, що важило б моє слово проти їхніх слів? Чому б їм справді не заарештувати мене і не кинути в камеру? Поки Віллет почне діяти, може статися багато чого... Вочевидь, сьогодні таки не мій вечір.
— Що, все передбачили, еге ж? — якомога спокійніше сказав я.
— Так, приятелю, — вишкірився Мак-Ґроу. — Надто багато йолопів створюють нам проблеми, а в’язниця наша не така уже й велика. Тож час од часу ми дисциплінуємо таких, як ти, на місці, й тим самим економимо місту трохи грошенят.
Мені слід було б пильніше придивлятися до Гартселла, котрий стояв за кілька футів позаду мене. Хоча це навряд чи щось змінило би. Я був повністю в їхніх руках і знав це, й що ще гірше — вони також прекрасно це знали. Та все одно припустився помилки, не впильнувавши Гартселла. Почув раптовий свист і спробував ухилитись, але фатально — на частку секунди — запізнився з цим рухом. Гумовий кийок ударив мене в голову, і я упав навкарачки.
Мак-Ґроу саме того й чекав та влупив ногою: підбитий залізом квадратний носок черевика поцілив мені в шию. Я завалився на бік, гарячково хапаючи ротом повітря. Щось ударило мене в плече, і гострий біль пробуравив мозок. Важкий предмет опустився на потилицю, а щось гостре встромилось у ребра.
Я перекотився, звівся на коліна, підтримуючи голову руками, побачив, як на мене насувається Гартселл і спробував уникнути чергового удару. Кийок, здається, поцілив мені просто у мозок: враження було таке, наче мені роблять трепанацію черепа і мізки ось-ось вилізуть назовні. Я упав на килим, зціпивши зуби і стримуючи крик, готовий вирватися з горлянки.
Чиїсь руки схопили мене й силоміць поставили на ноги. Крізь червонясту завісу Мак-Ґроу видався мені величезним, широчезним та вкрай огидним. Я почав падати, і він мене не тримав. Падаючи, я напоровся на його кулак та від цього удару відлетів у куток кімнати, перекидаючи за собою стіл. Приземлився на спину під водоспад пазлів.
Лежав, не рухаючись. Світло зі стелі стрімко мчало на мене, потім трохи призупинилось і з новою силою помчало вниз. Воно проробило зі мною це кілька разів, й тоді нарешті я заплющив очі. Десь у підсвідомості майнула думка, що вони можуть отак продовжувати, аж поки не знесиляться, а щоб такі здоровила, як Мак-Ґроу і Гартселл втомилися, потрібно чимало часу. Коли ж вони таки втомляться, від мене мало що залишиться. Я почав уже подумувати, чому вони більше не б’ють мене і чому полишили лежати на підлозі. Бо поки я не ворушився, біль був більш-менш стерпним. Я навіть подумати боявся, що станеться, якщо порухаюся. Відчував, що така рівновага хистка. Найменший порух — і я корчитимуся на підлозі від болю.
І раптом серед туману та болю почув жіночий голос:
— То це ви так розважаєтеся?
Жінка!
Певно, той останній удар щось таки пошкодив мені в голові — чи це спричинив удар кийком по тім’ю.
— Цей тип дуже небезпечний, мадам, — сказав Мак-Ґроу голосом чемного хлопчика, якого щойно спіймали у коморі, коли той цупив солодке. — Він чинив опір при арешті.
— Не смійте мені брехати! — так, це був справді жіночий голос. — Я все бачила крізь вікно.
Такого я не міг пропустити, навіть якщо це мене доб’є. Дуже обережно підвів голову. Всі мої вени, артерії та нерви не те, щоб закричали — вони заволали: запульсували, розширились і впали в істерику, але мені все-таки вдалося сісти. Світло буравило мені мозок, і на мить я змушений був затулити очі руками. Позирав крізь щілинки між пальцями.
Мак-Ґроу і Гартселл перебували коло дверей та неспокійно — наче стояли на розпечених вуглинках — переминалися з ноги на ногу. На обличчі Мак-Ґроу блукала невинна — «це-не-має-нічого-спільного-зі-мною» — усмішка. Гартселл мав такий вигляд, наче побачив коло своїх ніг мишу.
Я обернувся, підтримуючи руками голову, і подивився на своє французьке вікно.
Там поміж напівстулених завісок стояла дівчина. Вона була у білій вечірній сукні без бретельок, що чудово оголяла її засмаглі плечі й гарненьку улоговинку між грудьми. Смолисто-чорне волосся зі стрижкою «під пажа» спускалося на плечі. Мені важко було сфокусувати погляд, але її привабливість поволі розкривалася мені, як знімок у «поляроїді». Розмиті контури обличчя дівчини поступово ставали чіткішими. Туманні впадини, якими спочатку видавались її очі, тепер наповнювалися кольором та оживали. Овальне обличчя з дрібними рисами було чарівним: маленький, бездоганної форми носик, червоні чуттєві губи і величезні очі — чорні й непроникні, мов вуглинки.
І навіть у такому стані, коли кров бухкала мені в голові, нестерпно боліла шия, тіло наче котком переїхали, а сам я був мов вичавлений лимон, я все-таки — майже фізично, як кулак Мак-Ґроу — відчув принадність дівчини. Вона була не просто гарною — вона була вабливою: це проявлялося в її очах, у поставі, у вигинах тіла, у повороті засмаглої шиї. Зваба у ній кричала так само голосно, наче це було написане величезними літерами на рекламному щиті.
— Як ви смієте бити цього чоловіка! — сказала вона голосом, який проніс через усю кімнату весь жар та силу вогнемета. — То це така вказівка Брендона?
— Послухайте-но, міс Кросбі, — благально мовив Мак-Ґроу. — Цей тип пхає носа у ваші справи. Капітан вирішив, що, можливо, нам слід його трохи вгамувати. Ну, справді — все саме так і було!
І тут вона вперше уважно поглянула на мене. Гадаю, що я був не дуже привабливим видовищем. Знав, що мене щедро прикрасили ґулями та синцями, а поріз на правій щоці, куди мені ще раніше поцілив італієць, знову почав кровити. Але якось я спромігся їй посміхнутися: це була спотворена гримасою болю та вимучена, але все-таки посмішка.
Вона поглянула на мене так, як дивляться на жабу, котра заплигнула у ранкову каву.
— Вставайте! — скомандувала вона. — Не так уже й сильно вас побили!
Але оскільки це не її лупцювали по голові, колошматили в шию та ребра і не їй поцілили в щелепу, навряд чи можна було очікувати, що вона відчуватиме те ж, що я.