Однак, можливо, саме тому, що вона була така чарівна, я й зробив зусилля та звівся на ноги. У нас, Меллоїв, своя гордість, і нам неприємно, коли жінки вважають нас надто м’якотілими. Щойно зіп’явшись на ноги, я змушений був одразу ж ухопитися за спинку стільця, бо заледве знову не розтягнувся на підлозі, але, вчепившись у стілець та якось упоравшись із різким болем, що пронизав мене з голови до ніг, я врешті почав отямлюватися: відкрилося друге дихання.
Мак-Ґроу і Гартселл дивилися на мене, як тигри на ласий шматок м’яса, котрий забирають з клітки просто з-під їхнього носа.
Міс Кросбі ще раз звернулася до них розлючено, зверхнім голосом:
— Мені таке не подобається, і я маю намір покінчити з цим. Якщо Брендон отак керує своїми підлеглими, то чим швидше він піде під три чорти, тим краще!
І поки Мак-Ґроу бурмотів вибачення, я таки якось згрупувався і зигзагами побрів до перекинутої пляшки з віскі. Корок був на місці, тож особливої шкоди пляшці не заподіяно. То були справді героїчні зусилля — нахилитися й підняти її, але мені це таки вдалося. Нарешті якось прилаштувавшись до шийки пляшчини, я спрагло ковтнув.
— Але перш ніж підете, ви скуштуєте власних ліків, — сказала дівчина, і поки я ставив пляшку, вона простягла піднятий кийок мені.
— Ударте їх! — сказала жорстоко. — Відплатіть їм як слід!
Я узяв кийок, бо інакше вона, цілком імовірно, просто вперіщила б ним по моїй потилиці, та поглянув на Гартселла з Мак-Ґроу, котрі, мов двійко свиней перед забоєм, терпляче чекали, поки їм переріжуть горлянки.
— Уперіщіть же їх відповідно! — повторила вона, підвищуючи голос. — Пора, щоб і з ними це хтось зробив — а я подивлюся.
Неймовірно, але я був упевнений, що вони просто стоятимуть отак і дозволять себе побити.
Я жбурнув кийок на канапу.
— Це не для мене, леді: я так не розважаюся, — озвався слабким голосом, який прозвучав так, наче затуплена голка ковзає грамофонною платівкою.
— Ударте ж їх! — розлючено наказала вона втретє. — Чого ви боїтеся? Вони не посміють більше вас торкнутися. Побийте їх!
— Мені шкода, — заперечив я, — але мене це не забавляє. Нехай забираються звідси — вони загидили мені всю кімнату!
Вона крутнулася на підборах, схопила кийок і пішла на Мак-Ґроу. Його бліде обличчя враз пожовкло, але він ані порухався. Її рука промайнула в повітрі, і вона вперіщила Мак-Ґроу в обличчя. Потворна червона смуга перетнула його відвислу щоку. Він заскиглив, але не зрушив з місця.
Коли рука піднялася знову, я перехопив її зап’ястя і вирвав кийок. Це вартувало мені різкого болю в голові та сильного ляпаса в обличчя від міс «Спітфайр»[26]. Вона спробувала видерти кийок з моєї руки, але я міцно тримав її зап’ястя, гукнувши тим двом:
— Утікайте звідси, йолопи! Утікайте, поки вона не вибила вам ваші дурні мізки!
Але впоратись із нею було не легше, ніж упокорити розлючену тигрицю. Вона виявилася на диво сильною. Поки я борюкався з нею, Мак-Ґроу і Гартселл чкурнули з моєї кімнати так, наче сам диявол гнався за ними. Вони буквально злетіли сходами вниз, бо їм нетерпеливилось якомога швидше втекти. Коли я почув, що вони заводять машину, то відпустив її руку і відступив убік.
— Заспокойтеся врешті! — сказав я, задихаючись. — Вони поїхали.
Ще мить вона стояла, важко дихаючи, із застиглим обличчям і палаючими очима: прекрасне уособлення гніву; поступово гнів її вщух, а очі втратили запальність. Зненацька вона відкинула голову й засміялася.
— Здається, ми відучили тих двох пацюків потикатися на денне світло, правда ж? — сказала вона і легко плюхнулася на канапу. — Дайте-но мені щось випити і налийте собі. Вам справді не завадить випити.
Нахилившись за пляшкою, я спитав, пильно дивлячись на неї:
— То ви — Морін Кросбі?
— Вгадали, — вона потерла зап’ястя, кумедно скривившись. — Ви завдали мені болю, грубіяне!
— Вибачте! — щиро перепросив я.
— Добре, що я вчасно нагодилася. Інакше вони спустили б із вас шкуру.
— Скидається на те, — підтвердив я, наливаючи нам по подвійній порції віскі. Але руки мої тремтіли, тож я пролив трохи віскі на килим. Простягнув їй склянку і почав наливати собі.
— Вам чисте чи зі содовою?
— Чисте, — озвалася вона, розглядаючи склянку на світло. — Я не змішую справи із задоволенням, а віскі — зі содовою. А ви?
— Це залежить від того, які справи і яке віскі, — відповів я, всідаючись. Почувався так, наче ніг піді мною не було.
— Отже, ви — Морін Кросбі. Ви — остання з тих, кого я сподівався побачити у себе.
— Я так і гадала, що ви здивуєтеся.
У темних очах було глузування, а посмішка — силуваною.
— То як триває лікування? — поцікавився я у неї, не зводячи очей. — Чув, що наркоманам слід уникати алкоголю.
Вона продовжувала посміхатися, одначе в її очах веселощів не було.
— Не слід вірити всьому, що чуєте.
Я хильнув нерозбавленого віскі. Воно було дуже міцне. Здригнувшись, поставив склянку на стіл.
— А я й не вірю. Сподіваюся, що ви також.
Отак ми сиділи кілька хвилин, дивлячись одне на одного. Їй вдалося просидіти з незворушним виразом, не втративши при цьому чарівності, що само собою було великим досягненням.
— Не ускладнюймо все. Я тут для того, щоб поговорити з вами. Ви ж створюєте купу проблем. Чи не пора вже відкласти убік вашу віртуальну лопату і почати копати могилу комусь іншому?
Я зробив вигляд, що обмірковую її пропозицію.
— Це запитання чи конкретна пропозиція? — врешті сказав я.
Губи її стиснулись, а посмішка зникла.
— А що — вас можна купити? Я чула, що ви один з небагатьох цільних, незаплямованих, непідкупних натур. Мені настійливо радили не пропонувати вам грошей.
Я потягнувся за сигаретою.
— Гадав, ми з вами домовилися не вірити всьому, що чуємо, — сказав я, подавшись уперед і пропонуючи їй закурити. Вона взяла сигарету, а я дістав собі іншу. Запалюючи, знову відчув гострий біль, а це не поліпшило мій настрій.
— Це може бути і пропозиція, — сказала вона, відкинувшись на спинку канапи та випускаючи під стелю кільце диму. — Скільки ви хочете?
— А що саме ви намагаєтеся купити?
Вона так уважно вивчала сигарету, наче ніколи в житті її не бачила, і врешті сказала, не дивлячись на мене:
— Я не хочу проблем. А ви їх мені створюєте. Тож готова заплатити за спокій.
— Скільки?
Тепер уже вона дивилася на мене.
— Знаєте, ви мене дуже розчарували. Ви такий самий, як усі ці недолугі шантажисти.
— А ви їх так добре знаєте?
— Так, я знаю про них все. І коли скажу вам, скільки, на мою думку, це коштує, ви розсмієтеся — так само, як вони — й піднімете ставки. Отож, назвіть вашу ціну, і дайте мені змогу розсміятися вам в обличчя.
Раптово я передумав гратися в такі ігри. Можливо, через те, що голова моя розколювалась, а може, тому, що дівчина видалася мені дуже привабливою, і я не хотів, щоб вона вважала мене негідником.
— Гаразд, проїхали, — мовив. — Я пожартував. Мене справді не можна купити, але, можливо, вдасться вмовити. То що змушує вас думати, ніби я створюватиму вам проблеми? Вмотивуйте ваші підозри. І якщо ви мене переконаєте, я заберу свою лопату та ритиму могилу комусь іншому.
Вона задумливо дивилася на мене секунд із десять — мовчки й із сумнівами.
— Вам не слід так жартувати, — сказала серйозно. — Це не додає вам симпатії. А я б не хотіла відчувати до вас антипатію, не маючи на те серйозних причин.
Я відкинувся у кріслі, заплющивши очі.
— Чудово. Ви це говорите, аби лише згаяти час чи справді так думаєте?
— Мені казали, що ви нахаба, але вмієте поводитися з жінками. То перше твердження правильне.
Розплющивши очі, я скоса глянув на неї.
— Правильне й друге — щодо жінок — але не квапте мене.