Я зовсім не здивувався, що перебуваю у незнайомій кімнаті. У мене склалося враження, що я тут давненько: кілька днів чи навіть тижнів. І мав відчуття, що на цьому вузькому ліжку я лежу хтозна-скільки: воно стало майже рідним, як власне ліжко в моїй халупі, котра, здавалося, така ж далека від мене, як минулорічний сніг.
Інстинктивно знав — і був упевнений, що мені цього не казали — перебуваю, ймовірно, в лікарні й намагався згадати чому — чи не збила мене, часом, машина — але мозок відмовлявся мені служити. Я ніяк не міг зосередитись, і думки весь час поверталися до чоловіка навпроти. Єдине, що мене насправді цікавило, — чому він тримає книгу таким оригінальним способом, бо мені здавалося, що той том і без того надто складний та заплутаний, щоб його ще й читати.
Чоловік на ліжку був молодий: мав не більше двадцяти чотирьох років, і його густе русяве волосся було довге й шовковисте. Мав глибоко посаджені очі, що у світлі настільної лампи виглядали, мов дві западини.
Раптом я усвідомив, що він також спостерігає за мною, хоч і вдає, що читає: спостерігає з-під повік у той момент коли, злегка нахмурившись, повільно перегортає сторінку.
— Вам буде легше читати, якщо ви перевернете книжку, — сказав я і був здивований, як, мовби здалека, прозвучав мій голос — неначе долинув із сусідньої кімнати.
Він підвів очі й посміхнувся. Приємний молодий чоловік: типовий студент коледжу, який краще ознайомлений із бейсболом, аніж з книжками.
— Я завжди читаю книжки таким чином, — озвався він, і голос його виявився несподівано дуже високим. — Так набагато цікавіше та зовсім неважко зрозуміти, про що йдеться: до того ж, дуже повчально.
Він відклав книгу.
— Як ви сьогодні почуваєтеся, містере Сібрайт? Боюся, вам було дуже кепсько. Як ваша голова?
Смішно, але тепер, коли він про це спитав, я усвідомив, що голова моя справді розколюється, і кров бухкає у скронях.
— Болить, — сказав я. — То це лікарня?
— Не зовсім. Гадаю, вони називають це «санітарієм».
— Ви хотіли сказати — клінікою? Клінікою для душевнохворих?
Він посміхнувся, кивнувши світловолосою головою.
— Саме так: це клініка для психів.
Я заплющив очі. Думати було важко, але я зробив зусилля. За кілька хвилин згадав свист кийка над головою, чоловіка в яскраво-червоній футболці й нажаханий крик Морін. «Санітарій». До мене врешті дійшло, і я відчув, як мурашки, наче лапки павука, пробігли мені по спині. Оце так «санітарій»!
Я різко сів, але щось тягнуло мені руку донизу, наче пришпилюючи її до ліжка. Глянув униз. Яскравий нікельований, з гумовою прокладкою наручник охоплював мені зап’ястя. Інший наручник був прикріплений до спинки ліжка.
Білявий спостерігав за мною з в’ялим інтересом.
— Вони гадають, що для нас же краще, якщо ми прикуті, — зауважив він. — Це справді кумедно але, гадаю, вони мають слушність.
— Так, — мовив я, влягаючись на спину. Знову відчув мурашки. — А хто завідує цією клінікою?
— Доктор Зальцер, звісно! Хіба ви цього не знали? Він просто чарівний і вам сподобається: він усім подобається.
І тоді я згадав, як той чоловік у червоній футболці пообіцяв мені, що сховає мене так, що ніхто ніколи не знайде. Психіатрична лікарня, звісно ж, ідеальне місце для цього. Але ж Зальцер не тримав клініку для психів — він відав санаторієм для людей з надмірною вагою! Принаймні так казала сестра Гарні.
— Я вважав, у нього санаторій здорового харчування, — сказав я обережно. — А тут — клініка для психів.
— Це справді санаторій, але в ньому є також флігель для душевнохворих, — пояснив білявий, побарабанивши пальцями по нічному столикові. — Про це мало хто знає.
І він знову побарабанив пальцями.
— Родичам набагато приємніше знати, що ви перебуваєте в санаторії для схуднення, ніж у психушці.
— То ми саме в цьому крилі?
— Так. Стіни тут звуконепроникні. Судячи з їхнього вигляду, цього не скажеш, але спробуйте лише по них постукати. Це справді потішно.
Він подався вперед і стукнув кулаком об стіну. Ні звуку.
— Гадаю, це гума. Між іншим, мене звати Дункан Хоппер. Може, ви чули про мого батька, Двайта Хоппера?
Наскільки я міг пригадати, це великий торговець фарбами і лаками. Не знав, що в нього є син.
— Меллой, — відрекомендувався я. — Віктор Меллой.
Він схилив голову набік і уважно придивився до мене.
— Хто?
— Меллой.
— А ви впевнені у цьому? — і лукаво посміхнувся. — Мені сказали, що вас звати Едмунд Сібрайт.
— Ні, я Меллой, — і знову наче лапки павука пробігли мені по спині.
— Розумію, — і він наново почав барабанити пальцями по столикові. Здавалося, отримує від цього задоволення.
— Ви не заперечуватимете, якщо називатиму вас Сібрайтом? Бленд називає вас Сібрайт. Доктор Зальцер називає вас Сібрайт. Таке ж прізвище зазначене в усіх ваших документах. Я навіть спеціально попросив Бленда показати їх мені. У вас маніакально-депресивний психоз. А ви хіба цього не знали?
Раптово у мене пересохло в роті.
— Що-що у мене?
— Маніакально-депресивний психоз; але я сказав би, що це нісенітниця.
— Так, це справді нісенітниця.
Мені ставало дедалі важче зберігати спокій і тверезо розмірковувати.
— Радий це почути. Депресивні дуже втомлюють. Ви на такого не схожі, про що я Блендові й сказав. Але Бленд дуже тупий; він геть неосвічений і ніколи не слухає, що я йому кажу. Боюся, він вам не сподобається. Бленд стверджує, що я параноїк, але це також дурня. Ми з ним сьогодні вранці з цього приводу посперечалися. Тоді він і дав мені цю книгу. В ній ідеться про параною. Справді цікава книжка. Але в мене нема жодного з цих симптомів. У ній також вміщена прецікава стаття про маніакально-депресивні розлади.
І він знову побарабанив пальцями по столикові, перш ніж запитати:
— У вас бувають галюцинації?
Я відповів, що ні.
— Дуже радий! — він справді дуже зрадів. — Однак дивно, що ви називаєте себе Меллоєм, правда ж? Чи ви так не вважаєте?
Я сказав повільно та чітко:
— У цьому нема нічого дивного, бо я справді Меллой.
— Розумію.
Він потягнувся за книгою і знову почав гортати сторінки.
— Але якщо ви не Едмунд Сібрайт, то чому ви тут?
— Це довга історія, — сказав я, і раптом мені стало дуже важливо, щоб цей хлопчина мені повірив. Бо якщо не повірить він, то хто тоді повірить?
— Я — приватний детектив, і мене найняли розслідувати одну справу. Я з’ясував, що доктор Зальцер винний у смерті однієї дівчини, Юдори Дрю. Справа тепер надто заплуталася, тому мене викрали і помістили сюди.
Не знаю, чому в мене вирвались оті останні слова. Вони прозвучали жахливо, але, щоби врятувати життя, я не зміг вимислити нічого кращого. Паніка поступово охоплювала мене, бо я бачив недовіру в очах Хоппера.
— Доктор Зальцер? — перепитав він з чарівною усмішкою. — Вбивця? Це цікаво. То ви — детектив. Справді?
— Послухайте, — сказав я, намагаючись сісти на ліжку. — Знаю, про що ви думаєте. Гадаєте, що я збожеволів, чи не так?
— Звісно ж, що ні, містере Сібрайт, — м’яко озвався він. — Я нічого такого не думаю. Впевнений, що з вами усе в порядку і ви не божевільний; упаси Боже!
Я облизав сухі губи.
— То ви в цьому переконані?
— Звісно!
Але, судячи з виразу його обличчя, я бачив, що він мені не вірить.
II
Хоппер сказав, що о дев’ятій зайде Бленд і вимкне світло.
— Він буде тут за п’ять хвилин, — додав, звіряючись зі своїм наручним годинником. — Бленд дозволяє мені носити годинник, бо я даю йому сто сигарет на тиждень. Батько надсилає їх мені — а мені, звісно ж, не дозволяють курити. Певно, гадають, що я влаштую пожежу в ліжку!
Він розсміявся, продемонструвавши ряд білих дрібних зубів. — Смішно, звичайно, але вони по-своєму праві.