Прикрившись простирадлом, я спробував позбутися наручника. Якби це мені вдалося, сказав я собі, то мене тут не втримало б ніщо — навіть дуло автомата. Але наручник був припасований до мого зап’ястя так точно, що іншого виходу, крім роздобути ключ або відрізати руку, — не було.
— Яке сьогодні число? — раптом поцікавився я.
Хоппер відчинив шухляду і витягнув звідти свій щоденник.
— 29 липня. Хіба ви не ведете щоденник? А я це роблю. Завтра у мене річниця: вже три роки, як я тут.
Але я його вже не слухав. Мусив напружити пам’ять, аби згадати, що Морін повезла мене в свій будинок 24-го липня. П’ять днів! Пола з Керманом, певно, давно мене шукають. Чи ж здогадаються вони заглянути сюди? Але навіть якщо й здогадаються, то чи зможуть дістатися до мене? Зальцер перебуває під захистом Брендона, а Брендон і слухати Кермана не стане.
Якби Шеррілл — а я не сумнівався, що чоловік у червоній футболці саме він — не був цілковито впевнений, що ніхто ніколи тут мене не віднайде, хіба б не легше просто пустити мені кулю в лоб і викинути тіло у море? І чому він, зрештою, цього не зробив? Можливо, він просто зупинився перед убивством. Стівенса ж не вбили — його смерть була лише нещасним випадком. Але Зальцера вбивство не зупиняло — хіба що Дван перевищив свої повноваження. А навіть краще було б, якби мене вбили, подумав я, ніж до кінця життя бути зачиненим у кімнаті зі звуконепроникними стінами.
Ну ж бо, Меллоє, зберися зі силами, знову сказав я собі. Мусиш виплутатися з цього! То й що з того, що тебе лупонули по голові та, судячи з металічного присмаку в роті, напхали тонною таблеток — це ще не привід розкисати. Керман з Полою неодмінно витягнуть тебе звідси. Тож вище голову і не вішай носа! Просто чекай.
Раптово двері безшумно розчахнулись і до кімнати зайшов невисокий смаглявий чоловік. Плечі в нього були широкі, як у горили, а на круглому веснянкуватому червоному обличчі застигла посмішка. Одягнений він був у білу лікарняну куртку, білі штани й такі самі черевики на гумовій підошві. В руках тримав прикриту рушником тацю і рухався легко й нечутно, мов пір’їнка, що падає на підлогу.
— Привіт, Хоппі! — сказав він, ставлячи піднос на стіл біля дверей. — Спатоньки пора! Як почуваєшся? Знайшов для себе щось корисне у тій книженції?
Хоппер махнув рукою в мій бік.
— Містер Сібрайт уже отямився, — додав.
Бленд — бо це був, певно, таки Бленд — підійшов до мого ліжка і витріщився на мене. Широка посмішка наче застигла на його обличчі — чи навіть поширшала. Але зеленкуваті очі були холодні, гострі та скрижанілі.
— Привіт, бебі, — сказав він. Говорив майже пошепки: хрипко і таємниче — наче в нього були проблеми з гортанню. — Я — Бленд. Доглядатиму тебе.
Я спіймав себе на тому, що нервово зібгав у кулак простирадло, але вчасно схаменувся. Спокійніше, сказав я собі. Розслабся. Не підганяй події.
— Привіт! — також озвався до нього, і голос мій прозвучав, мов натягнута струна. — Тобі нема потреби мене доглядати. Де Зальцер? Хочу з ним поговорити.
— Доктор Зальцер, бебі! — докірливо виправив мене Бленд. — Будь шанобливим!
І підморгнув Хопперові.
— Побачиш його завтра.
— Хочу бачити його просто зараз, — вперто повторив я.
— Завтра, бебі! Доктор також має трохи відпочити. Якщо тобі щось потрібно, скажи мені. Я — головний на цьому поверсі. І все тут залежить від мене.
— Мені потрібен Зальцер, — сказав я, намагаючись контролювати свій голос.
— Я ж тобі сказав — завтра, бебі! А тепер заспокойся. Зроблю тобі укольчик, і ти заснеш.
— Містер Сібрайт вважає, що він — детектив, — зненацька сердито озвався Хоппер. — І каже, що доктор Зальцер когось убив.
— Доволі нешанобливо: але яке це має значення? — сказав Бленд, беручи з таці коробку і набираючи у шприц якусь рідину.
— Це таки має значення: в нього галюцинації, — сердито озвався Хоппер. — Так написано у цій книзі. Не розумію, чому цей тип повинен бути в моїй палаті. Він мені не подобається, бо може бути небезпечним.
Бленд хрипко засміявся.
— Кумедно чути від тебе таке. Помовчи, любий! У мене багато справ.
І Бленд вставив голку в шприц та почав набирати в нього безбарвну рідину.
— Я поскаржуся докторові Зальцеру, — сказав Хоппер. — Моєму батькові це не сподобається!
— Хай твій батько йде під три чорти і ти разом із ним! — нетерпляче вигукнув Бленд, підходячи до мене.
— Гаразд, дай мені свою праву руку!
Я різко сів на ліжку.
— Не коліть мені цю гидоту, — сказав йому.
— Облиш, бебі; я все одно тобі це вколю, — сказав Бленд, вишкірившись іще ширше. — Просто лягай і розслабся.
— Ти мені цього не вколеш, — уперто сказав я.
Правицею він схопив моє зап’ястя. Його короткі товсті пальці впилися мені в руку, мов кліщі.
— Не хочеш по-хорошому, — сказав він, наближаючи до мене червоне веснянкувате обличчя, — то нехай буде так.
Я напружив м’язи, намагаючись ослабити його хватку, однак натомість мало не порвав собі зв’язки. Подався вперед, намагаючись поцілити йому плечем у груди, але це мені також не вдалося.
Він не ослабляв хватку, криво мені посміхаючись та очікуючи, що ще я втну. Я не змусив його довго чекати, спробувавши вивільнити ноги з-під простирадла, але намарне. Простирадло було цупке, мов брезент і припасоване так щільно, що навіть не зрушилося.
— Ти скінчив, бебі? — запитав Бленд майже привітно. — Тепер я маю намір встромити у тебе голку, і, якщо чинитимеш опір, то я її в тобі й залишу — тож будь обережнішим!
Скрипнувши зубами, я різко відкотився від нього, від чого він втратив рівновагу й похитнувся. Відразу ж відновив її, однак усміх щез.
— То ти гадаєш, що сильний, еге ж? — прошепотів Бленд. — О’кей, бебі: побачимо, хто сильніший.
І він почав згинати мені руку. Я опирався, як міг, але це було все одно, що чинити спротив котку. Він був надзвичайно сильний — просто неймовірно — і моя рука повільно згиналася, та кожен м’яз у ній аж пищав. Холодний піт почав стікати мені по спині, й дихання зі свистом виривалося з грудей. Я напружився, й мені вдалося відвоювати кілька дюймів. Бленд також почав задихатися. Можливо, якби мені вдалося натиснути на нього усією своєю вагою, то я би його подолав. Але, сидячи так на ліжку — одна рука стиснута наручником, ноги обплутані простирадлом — я не мав жодних шансів подужати його.
Дюйм за дюймом він нахиляв мене — і так само, дюйм за дюймом, я опирався йому. Моя рука повільно опинилась у мене за спиною і наче вивернулася в суглобі. Однак я навіть не відчув болю, бо ладний був убити того типа. Потім відчув укол, а він відступив, вивільняючи мою руку.
Обличчя його спітніло, а дихання було утруднене. Не все вийшло так, як хотів Бленд.
— Ну що ж, бебі, — прошепотів він. — Ти сам цього хотів. Якби я не був таким м’якосердим, то зламав би тобі руку.
Я спробував поцілити у нього, але рука мене не слухалася. Не знаю, що Бленд мені вколов, але це швидко подіяло. Ненависне червоне обличчя почало розпливатися. Стіни неначе розкололись. А поза обличчям та стінами був якийсь довгий, чорний тунель.
III
Я розплющив очі.
Бліде сонце пробивалося крізь заґратовані вікна, відкидаючи решітчасті тіні на протилежну, сліпучо-білу, стіну: шість гострих ліній нагадали мені, що я — в’язень.
Бленд нечутно снував кімнатою зі шматиною в руках. Усипане ластовинням обличчя було зосередженим. Він ретельно витирав пилюку: не оминав жодного куточка.
Хоппер сидів на ліжку і читав книгу. На його лиці застиг роздратовано-похмурий вираз. На Бленда не звертав жодної уваги — навіть коли той витирав пилюку на столику поруч з його ліжком.
Нарешті Бленд підійшов до мене і почав витирати мій столик. Наші очі зустрілись, і його посмішка-оскал зробилася ширшою.
— Привіт, бебі! — сказав він. — Як почуваєшся?
— Чудово, — відповів я, сідаючи в ліжку трохи вище. Права рука і плече все ще боліли, а на зап’ясті красувалися відбитки його товстих пальців.